Читать «Бандерівка» онлайн - страница 46

— Доброго дня!

— Доброго дня! Скільки у вас номер коштує?

— Взагалі чотириста, але зараз можу віддати за двісті.

— У нас є тільки сто.

— Ні! Ви що!! За сто ніколи не знімете, — вона на секунду завагалася. — Ви звідки?

— З України.

— Заїжджайте! — махнула вона рукою.

— А можна я з вами сфотографуюся? — заплескала в долоні Богдана.

Вона схопилася з місця, підбігла й обняла Діляру. "Тримайтеся", — сказала та і міцно притягла її за плечі.

— Ніхто з нас, кримських татар, не ходив на референдум, — говорила вона, показуючи кімнату. — Нащо? Все до нас пораховано! Ми мирно з українцями жили все життя. А тепер що буде? Свята нам скасовують... не пускають нашого голову Мустафу Джемілєва, велику людину!

У місті було багато військових, «зелених чоловічків», як їх називали, — чоловіків у формі захисного кольору без будь-яких розпізнавальних знаків. Вони патрулювали вулиці по двоє, по троє, їздили у маршрутках. Чи російські це військові чи місцева самооборона — з погляду визначити було неможливо. Над головою, в ясному кримському небі, поруч із сонцем, здійснювали маневри десятки літаків. У всьому іншому місто здавалося мирним: так само прогулювалися дівчата з колясками, сиділи на лавках бабусі, гралися в пісочниці діти.

Богдана присіла на одну з лавок поруч з літньою жінкою.

— Доброго дня! — ввічливо вона почала розмову. — Я перший раз у Сімферополі. А ви корінна кримчанка?

— Так! — відповіла та серйозно і по-хазяйськи. — Місто у нас гарне, давнє. Подивитися туристам багато чого є. Де ви були?

— Поки ніде.

— Тоді рекомендую вам Мармурову печеру. Ніде у світі такої краси ви більше не побачите! Можете взяти тур, там і інші печери поруч є. Усі старовинні, ще доісторичні.

Бабуся казала статечно, з повагою, як радянська шкільна вчителька.

— Як ставитеся до приєднання до Росії? — змінила тему Богдана.

— Та нарешті! Хоч будемо у великій країні жити, а не з бандюками-фашистами, — жінка ніби видихнула і, переставши прикидатися інтелігенткою, стала сама собою. — Що нам ця злиденна Україна дала?

— Але ж це ваша батьківщина. А що поганого вона вам зробила?

— Так бендера ця проклята вся продалася Америці! — баба перейшла на підвищений тон. — Ще трохи — і захопили б нас і всіх перерізали за російську мову. А я іншою не вмію і не хочу говорити! На цьому їхньому «западэнском кудахтаньи»! А ви, дівчино, звідки, чому цікавитеся?

— Я з Києва.

— Не з тих, що на майданах стояли?

— Так, стояла.

— Підемо, Богдано, не треба, — Саша взяв її за лікоть.

— Так ти — бендерівка, розвідниця приїхала! Інформацію випитуєш! Пішла геть, шпигунка! А ще російською говорить, прикидається зі мною, ніби своя!

Саша схопив Богдану в оберемок — вона опиралася.

— Жінко, замовкніть! Ви таку ахінею несете!

— Це ви зрадниця! — кричала у відповідь Богдана. — Через таких, як ви, країна розвалюється!

— Зараз тебе заарештують, фашистку!

Богдана довго не могла заспокоїтися. "Як можна так не любити свою батьківщину?" — всю дорогу повторювала вона. На очах блищали сльози.