Читать «Бандерівка» онлайн - страница 45

— Не можна нам воювати, — голосно теревенила бабця за тонкою стінкою. — Не можна нам ставати чоботом на землю, зарослу травою!

— А гривня там ще ходить? — цікавився у неї молодий жіночий голос.

— А я зможу з Криму з українським громадянством повернутися? У мене дівчина в Києві... — хвилювався хлопець з Ялти.

В основному вагон було заповнено кримчанами. Вони поверталися зі столиці в рідні міста і селища. Багато з них їхали радісно, з надією на майбутнє — «в Росію»! Затримка з митницею їх не засмучувала, вони готові були чекати хоч ще добу.

— Що відбувається? — шепотіла Богдана Саші. — Чому вони хочуть у Росію?

— Чому ви за Росію? — не витримала вона й запитала у хлопця, що сидів поруч.

Він деякий час мовчав, підбираючи слова.

— Тому що Росію всі бояться, — нарешті відповів хлопець і знизав плечима.

Біля Сімферопольського вокзалу на очі трапив напис на бетонній огорожі “Бандеру геть з країни! Фашистів — на палю!"

— Яка бандера? Вони хоча б приїхали в столицю або західну Україну і подивилися, хто там живе, поспілкувалися. Хоча все зрозуміло, вони ж тут дивляться російські канали, — сумно сказала Богдана.

У Криму було набагато тепліше. На газонах вже зеленіла трава. Саша зняв куртку. Богдана теж розстібнула пальто і розв'язала шарф. Весняний вітерець ніжно обволікував прохолодою. Після довгої важкої зими приємно було поніжитися на сонці, незважаючи на те, що поїздка вже віддавала сумом. "Триколор" — кивнула Богдана Саші на великий плакат з біло-синьо-червоним прапором, який зустрічав приїжджих. Не думав Саша, що буде коли-небудь не радий бачити прапор своєї країни. Не міг припустити і те, що росіяни й українці стануть ворогами, які проклинають один одного на чому світ стоїть: кацапи, ватники, майдауни, укропи... А ще страшніше була громадянська війна зі старих книжок, яка вже ставала реальністю, де брат виходив на брата, а син на батька. Скажи хтось Сашковi це рік тому — посміявся б, не повірив.

Вони зайшли в кафе перекусити. Залізли з ногами на строкаті диванчики, на яких заведено сидіти по-турецьки, замовили два чебуреки з м'ясом і сиром. Вісімнадцятирічна татарка з чорним гладко зачісаним волоссям принесла блюдо, що парувало.

— Як смачно пахне! — вигукнула Богдана. — Як тебе звуть?

— Ельвіра, — відповіла вона, спустивши очі.

— Ельвіра, а ти сама чебуреки готувати вмієш?

— Так, звісно! Я ж татарка!

Саша дістав гаманець.

— Ельвіра, у вас тут ціни в рублях, — сказав він. — А у нас тільки гривні. Ними можна розплатитися?

— Можна. У нас дуже багато клієнтів приходять з гривнями. Доводиться постійно переводити в рублі — незручно. Ще й рубль весь час скаче. Але ми ж тепер Росія.

— А ти в Росії хочеш жити чи в Україні?

— У Криму. У нас тут усі родичі, ми не хочемо нікуди переїжджати.

Саша й Богдана дізналися, що мама Ельвіри здає житло туристам. Після обіду вони поїхали до неї. Їх зустрів біленький двоповерховий будиночок із смугастим навісом від сонця і з деревами в діжках біля входу. Зелені дерев'яні двері будинку відчинилися, і звідти вийшла повненька симпатична жінка в бордовому спортивному костюмі. Вона привітно посміхнулася.