Читать «Бандерівка» онлайн - страница 44

Богдана плакала та обурювалася від образи і безсилля. І коли їй несподівано зателефонував Костя, друг Васі, дизайнер, і запропонував стати обличчям нової серії футболок, вона знову відчула, що може хоч щось зробити, і з властивою їй енергією вхопилася за цю ідею. Костя запропонував їй сфотографуватися для принту в образі бандерівки, в українському одязі червоно-чорних кольорів.

— Я хочу присвятити це пам'яті мого друга. Його героїчну смерть хочуть зрівняти з землею, — тремтів у трубці Костін голос.

— Він не був ні фашистом, ні бандерівцем, але якщо треба було скористатися кулаком або послати когось на три літери, він робив це не боячись. Так що покажемо фак цим ублюдкам-завойовникам!

— Раз уже ви називаєте нас бандерівцями, — нервово сміялася Богдана, — Тоді отримуйте! Ми станемо бандерівцями!

І вона сфотографувалася. Крім того, вони з Костею намалювали ще один принт — зображення Степана Бандери, і теж надрукували його на футболках. Богдана носила ці футболки й активно рекламувала у своїх акаунтах на Фейсбуці та Вконтакті.

— Моя дружина — екстремістка! — зітхав Саша.

— Екстремісти — не ми! Екстремісти — ті, хто вторгається на чужу територію, вводить війська і незаконно влаштовує референдуми!

— Але й око за око теж не вихід, Богдано, — упевнював її Саша. — Ти провокуєш, а вони сприймають всерйоз.

— Та нехай сприймають, як хочуть! Куди вже далі розповідати, що ми тут москалів на деревах розпинаємо і ледь не живцем їмо! Вони самі провокують населення Росії куди більше, ніж я!

Назрівала перша сімейна сварка.

— Ти у своїй гарячці зовсім не думаєш про наслідки! А завтра який-небудь ідіот зустріне тебе на вулиці в цій футболці, а мене не буде поруч, а?

— Та й що мені тепер, боятися їх? — зривалася на крик Богдана.

Саша повернувся і вийшов на балкон, щоб заспокоїтися. Місто горіло маленькими вогниками. У вікні навпроти червона цятка миготіла в темряві — хтось палив. Унизу біля під'їзду сміялася дівчина. Все так само, як і в будь-якій мирній країні.

Богдана теж вийшла на балкон.

— Можливо, ти і правий, і я дійсно навіжена та імпульсивна, — вона обняла його ззаду за талію і притулилася до плеча.

— Не злись на мене.

— А я і не злюся. Я хвилююсь.

— І не хвилюйся.

— Ти моя найближча людина, як же я можу не боятися за тебе?

— А ти мій, найближчий і найрідніший, — і вона щасливо засміялася на весь двір переливчастим кришталевим сміхом.

* * *

Богдана вирішила з'їздити в Крим. Вона не вірила новинам. Їй потрібно було особисто переконатися, що кримчани зрадили країну, в якій народилися. Саша не відпустив її одну. Він взяв відпустку на роботі, і вони поїхали разом.

На перешийку з континентом, під Джанкоєм, поїзд стояв уже шосту годину. Вони парилися в плацкартному вагоні, пропахлому вогкістю і старою постільною білизною. Замуровані вікна не пропускали свіже повітря. Виходити теж не дозволялося: ось-ось очікували російських прикордонників. Залишалося тільки сидіти і слухати розмови у своєму та сусідніх купе.