Читать «Бандерівка» онлайн - страница 41

Сашко обійняв Богдану, вони опустилися на плиту біля Харлея. У мегафон почали поіменно називати всіх, що віддали своє життя тут на Майдані за свободу і демократію, за чесність, за майбутнє країни без злодіїв і бандитів. Виголосили і Василеве ім'я. Харлей стрепенувся і загавкотів. Жінка поруч злякалася і відбігла подалі. Потім гавкіт став тихіше. Лабрадор знову ліг на землю і тихенько заскавчав. У Саші защеміло серце, навернулися сльози, він з силою стиснув зуби, щоб не розридатися. Тисячі вогників, свічок і лампадок розмилися перед його поглядом у погойдуване море яскравих різнокольорових відблисків.

— Давай заберемо Харлея собі.

— Так, звісно, заберемо! — зразу ж погодилася Богдана.

* * *

Після закінчення трауру Богдана одягла на голову вінок з яскравих квітів, вишиванку і велике червоне намисто. Сьогодні був день весілля з Сашком. Життя потихеньку йшло собі. Тільки завдяки любові продовжувалася людська цивілізація, відбудовувалися міста, звучав на вулицях дитячий сміх. Любов перемагала знову смерть.

На одинадцяту ранку призначено розпис у РАЦСі. Богдана обрала національне українське вбрання, тому що за останні кілька місяців раптом гостро відчула, як сильно любить свою батьківщину, як пишається своїм гордим народом. Переживання за країну зробили її патріоткою, як і тисячі інших українців.

Було тепло. Весна вступала у свої права. Сліпуче сонце розвіяло важкі хмари, що висіли всю зиму над містом, і розвіяло залишки чорного диму. Саша і Богдана проїхали на таксі повз Майдан. Городяни прибирали площу: підбирали каміння і зносили їх у загальну купу, підмітали сміття і відмивали від гару і кіптяви кам'яні плити будівель і постаментів. На загальноміський суботник вийшла і молодь, і люди похилого віку. Яскраві весняні пальта і куртки розфарбували випалений смертю Майдан; як квіти, що пробилися крізь затоптану землю, вони стверджували: тут буде життя! Богдана висунулася у вікно, маленький хлопчик, тягнувший пробитий кулями дорожній знак, посміхнувся і помахав їй рукою.

— Привіт, новий Києве! — закричала Богдана і помахала у відповідь.

Церемонія була стриманою і швидкою. Саша і Богдана обмінялися обручками, поцілувалися і вибігли на весняну вулицю. Повітря дихало теплою вологою і передвістям швидкого відродження природи. Над головою свистіли птахи, які перші прилетіли додому.

— Як добре, що наше життя починається в новій країні! — сказала Богдана. — Ми будемо дуже щасливі!

— Ми будемо щасливі завжди і скрізь, якщо будемо разом! — відповів Сашко.

— А ми і не будемо розлучатися! Нащо нам це? — пролунав у відповідь її голос-дзвіночок.

І вони побігли по калюжах вниз по провулку, по слизькій бруківці, між старими будинками стародавнього міста, повз відкритих після революції магазинів і кафе. Дорога вивела їх до Хрещатика, а там і до Майдану. І Богдана заткнула за пояс поділ спідниці і взялася за мітлу. А Саша почав розбирати барикади. Він перетаскував мішки з піском разом з українськими хлопцями, чубатими, з блакитно-жовтими і червоно-чорними стрічками на одязі. Сонце припікало так, що довелося скинути куртку і загорнути рукава. На руці у Саші оголилися два переплетених орнаменти татуювання, які символізували для нього російське та українське.