Читать «Бандерівка» онлайн - страница 40

— Будь ласка, візьміть, — протягнула вона йому окуляри.

— Ну що ви, не треба! — збентежився він.

— Прошу вас! Я хочу хоч якось допомогти людині, що врятувала не одне життя, — вона молитовно склала руки.

Деякий час лікар ще червонів і відмовлявся, але врешті-решт прийняв подарунок. Зіщулившись, він натягнув окуляри на ніс, подивився крізь них вдалину, потім на свою руку і широко посміхнувся.

— Підійшли.

Наступні кілька днів були оголошені днями жалоби. Київ висловлював скорботу за загиблими на Майдані. Саша і Богдана виїхали ввечері в центр. Тепер площу, на якій вони кілька днів тому пересувалися в диму і під кулями, було завалено квітами і розфарбовано вогниками тисяч свічок. Троянди, гвоздики, ромашки, тюльпани, червоні, білі, жовті — купами в людський зріст лежали біля барикад і біля постаменту стели. Через весь Майдан з квітів було викладено доріжки, по яких нещодавно пересувалися бійці. І якщо ще вчора площа задихалася в диму, тепер вона потопала у квітковому ароматі. Здавалося, стільки квітів не було у всіх крамницях Києва, їх везли з околиць. Гості з інших міст приїхали оплакувати героїв. Люди запалювали маленькі лампадки та свічки і молилися за душі загиблих та за нову Україну. Матері та дружини ридали. Над усім цим спокоєм було чути православний молебень, і церковні дзвони велично лунали у чистому темному небі.

— Подивись! — Богдана відкрила на телефоні новини каналу.

Репортер вів пряму трансляцію з Майдану, голос його час від часу переривався від хвилювання, він відвертався від камери, трохи заспокоювався і продовжував розповідати далі: «Найголовніше, що в обличчях людей уже немає безвиході. Люди вперше побачили надію, вона постала перед ними в останню пару-трійку днів. Всі налаштовані на мир. Вже видно як вперше посміхаються».

Саша і Богдана пройшли ближче до сцени. Збоку від неї активістами була встановлена дошка з фотографіями та іменами загиблих. «Душу й тіло ми положим за нашу свободу...» — свідчив акуратно виведений від руки напис. Списки «Небесної сотні» ще уточнювалися, не всі фотографії були прикріплені.

— Дивись, це Харлей! — вигукнув Саша.

лабрадор-ретрівер тілесного кольору лежав напроти щита біля величезної купи квітів.

— Харлей! Харлей! — Сашко підбіг до нього. — Де Вася? Де твій господар?

Собака не рушив з місця, тільки повів величезними сумними очима. Все тіло його було обм'якле. мовби його знову побили, і він не міг встати. Ноги проходили туди-сюди прямо перед носом пса, здавалось, ще міліметр, і вони вдарять його по морді. Але лабрадор не звертав уваги, він дивився кудись у порожнечу перед собою, схудлий і пошарпаний.

Богдана заплакала. На дошці загиблих висіло Василеве фото. Серед сотні інших молодих і літніх осіб він посміхався так само широко, як і в житті, високо оголивши верхню десну. Він виглядав набагато молодше, ніж в останню зустріч тиждень тому. Вітер тріпав густу чорну шевелюру, щоки і підборіддя були чисто виголені. Хто приніс сюди це фото? Хто впізнав його? У цьому місті у нього не було сім'ї та рідних. Лише собака, колишня дівчина і, можливо, Костя.