Читать «Бандерівка» онлайн - страница 2

— Що ти п'єш: вино, сік?

— А? Та каву зазвичай... літрами! — засміялась.

— Інсульти, тиск, безсоння? Нііі, не чула?!

— Ой, камон! Не будь занудою!

— Насправді я зануда.

— Ей! Ти обдурив мене, — раптом скрикнула Богдана, дивлячись в телефон. Саша стріпнувся й ледь не пролив вино собі на джинси.

— Наша Батьківщина-Мати вище! У неї 102 метри!

— Не може бути! Дай подивлюсь! — Саша обережно взяв телефон і деякий час уважно вдивлювався в екран.

— Отже, пояснюю дохідливо, — почав він.

— Дивись, який ти розумнику!

Він знову широко посміхнувся.

— 102 метри — це з постаментом. А скульптура сама — 62.

— От, росіяни, все у вас найбільше, — засміялась Богдана.

— Не знаю, чому тоді статуя Свободи рахується з постаментом, — сказав він, продовжуючи читати статтю. — Адже тоді вона нижче наших пам'ятників, і зовсім інша послідовність виходить.

— Наша вище?

— Ні, усе одно наша!

— Ну ти зануда!

Вони розреготалися.

— Ти в гості приїхав?

— Я графічний дизайнер, мене запросила на роботу IT-шна фірма.

— Надовго?

— Десь на рік, а там подивимось, — Саша, знизуючи плечима, поглянув на Богдану.

Щось у цьому погляді змусило її відвести очі. Мабуть, він був занадто відкритим і прозорим, як начебто вона заглянула туди глибше, ніж дозволено при першому знайомстві. Вона роздивилася навколо , але ні на чому не змогла сконцентруватись.

— Дуже спекотно, — сказала вона тоді.

Богдана підійшла до вікна і відчинила його настіж, впускаючи до кухні свіжість весняного вечора. Пахло бузком, ще якоюсь солодкою квіткою. Зацвіркотіли коники. Саша теж підійшов до підвіконня. Унизу земля була вкрита ніби зеленим шатром.

— Ще пару тижнів тому все було видно аж до ринку на тій стороні, а зараз — листя перекриває, і здається, що будинок стоїть у парку, — сказала дівчина.

На вулиці був тихий травень 2013 року, Саші й Богдані було тоді по двадцять п'ять років, вони були молоді та мріяли про зміни у житті.

Богдана дихала на всі груди. Неначе взимку з аеропорту вона раптово потрапила на південний курорт. Вийшла з літака і несподівано відчула десятки теплих яскравих ароматів і різкий запах моря. Вона на мить примружила очі. “Невже ще вчора був цей запах, а я не відчувала?”.

Саша пішов проводити Богдану. Вечори ще були прохолодними. Час від часу поза плечима пробігав озноб.. Саша й Богдана повільно йшли вздовж алеї до зупинки. Темні тіні та яскраві ліхтарі відраховували хвилини до їхнього прощання. Богдана голосно розмовляла та широко розмахувала руками. Вона відчувала наплив сил. Саша, навпаки, задумався та замовк, розсіяно слухав та посміхався її жартам.

— Давай обміняємось телефонами? — запитав він, коли вони підійшли до зупинки.

— М-м..., — зволікала з відповіддю Богдана. — Диктуй свій, я запишу і потім сама тобі зателефоную!

Вона широко посміхнулась. Саша почав нишпорити по карманах у пошуках телефона, адже свій київський номер він ще не запам'ятав. На прощання вони потиснули один одному руки. Під'їхав автобус, і чорноволоса дівчина, пурхнувши в двері, як пташка, поїхала кудись у глиб цього гарного нічного міста.