Читать «Бандерівка» онлайн - страница 17

− Зачекай! Тобто Сталін свідомо морив голодом українців, так виходить?

− Не знаю, це одна з точок зору.

− Наскільки я пам'ятаю, тоді голод охопив весь СРСР. І в Казахстані, і на Кавказі. Був засушливий рік.

− Звісно, Росія не визнає Голодомору. Про це взагалі не можна було розмовляти до вісімдесятих років. І, мабуть, не тільки українці постраждали ...

− Але вони найбільше образились.

− А ти вважаєш, декілька мільйонів померлих від голоду не дають на це право? Cталін не дуже переймався народами. Переселяв цілими регіонами: Крим, Кавказ. Може, казахів та українців було занадто багато, щоб їх вивозити на інші території? Розумієш, тут люди надто волелюбні, звиклі до війни, тому й непокоїли Сталіна. Уся історія України — це боротьба за незалежність. Її землі постійно підкорювали то із Заходу, то зі Сходу. Українці весь час з кимось борються, то з панами, то з поляками, австро-угорцями, комуністами. Не хочуть ні від кого залежати: ні від тих, ні від інших.

Саша уважно слухав. Така рідна, братерська країна, але із зовсім іншою історією. Та що ми взагалі знаємо про них, крім сала, хохлів та Вєрки Сердючки? А от виявляється, у них глибока історична образа на Росію. А ми ж вважаємо себе їхніми благодійниками.

−  І справді, завжди кимось ображені, — Богдана усміхнулась. — Якщо згадати українську літературу, яку вивчали в школі, — от нудьга! У ній завжди плачуться і жаліються на життя, мов усі пригноблюють, з усіх боків давлять, тиснуть. “Скрізь плач і стогін, і ридання” все життя. І як наслідок “душу й тіло ми положим за нашу свободу”. Свобода — головне, за неї українці ладні вмерти.

Обійшовши парк кругом, Саша й Богдана знову опинились на широкому проспекті. Дух минулого розсіявся. Тридцять другий рік залишився позаду. Знову поруч пролітали автомобілі, вивіски дорогих бутиків відлякували своєю неприступністю, і сучасні люди, ситі й гарні, поспішали у своїх справах. Однак важке враження десь глибоко залишилось. Наче якась убога навіжена пророкує наближення апокаліпсису, але на неї ніхто не звертає уваги.

Вони сіли за столик на відкритій веранді, від перехожих їх відділяв плетений паркан з яскравими квітами в горщиках. Замовили фреші.

— Ти вже гуляв увечері вздовж набережної? — запитала Богдана. — А завтра відкриття фестивалю вуличної їжі. Підемо?

— По-моєму, мені дуже пощастило, що ти зламала ногу, — відповів Саша. — Якби ти була без милиць, я б ніколи не наздогнав тебе!

Частина 2

Через півроку Саша освідчився Богдані.

Наприкінці листопаду він купив каблучку з діамантом. Охайний камінь легко витав у повітрі, утримуваний двома тонкими лапками. Маленька прозора краплинка, у якій відбивався весь світ. Саша хвилювався. Футляр з каблучкою зрадницьки випинав кишеню брюк. Не хотілося б, щоб Богдана зарано запитала, що це у нього там.

Саша очікував Богдану біля ресторану на Європейській площі. Трохи засніжило. Він переминався з ноги на ногу і напружено дивився у бік виходу з метро. З Майдану доносились лозунги мітингувальників щодо вступу України в Євросоюз. Повз ресторан час від часу проходили студенти, закутані в шарфи.