Читать «АТО. Історії зі Сходу на Захід» онлайн - страница 29

Перший тиждень у Києві зруйнував усі мої плани. Адже гроші летіли з неймовірною швидкістю. їжа, паливо, маленькі дрібнички. Київ – то мільярди спокус, які треба навчитись обходити стороною. Я розумів, що мої заощадження таким чином закінчаться дуже швидко. Тому трохи знизив оберти. Епоха споживання не має права перемагати мене в час, коли в моєму місті йде війна. Одного дня я перерахував на лікування бійця «Айдару» 5 тисяч доларів і залишився майже ні з чим. Про своє авто тимчасово забув, на роботу вирішив їздити в метро, а їжу готувати самостійно. Віддавши гроші, я позбавився спокус витрачати їх у столиці, що манила витрачати заощадження на кожному кроці. На серці стало спокійніше.

Робота мені неймовірно подобалась. Я займався улюбленою справою в колі освічених і сучасних людей. Я з кожним днем усе більше закохувався в Київ. Шалений ритм життя - певно, це те, чого мені завжди не вистачало в Луганську. Я відчував себе живим. Я постійно квапився. Постійно був зайнятим. Але це було прекрасно. У мене було все менше часу згадувати про те, що в моїй країні війна. Я перестав бачити сни з фронту. Я занурився у свій комп’ютерний світ, де діяли мої правила. Де я був творцем реальності. А іноді я повертався додому нічним Києвом і отримував естетичну насолоду. По трасі лилося світло автомобілів, немов з водоспаду. По рейках повільно їхав майже пустий трамвай з приглушеним світлом. На будинках сяяла кольорова реклама. А десь уже почало жовтіти листя. Прекрасний, мирний Київ. За такі миті можна було багато чого віддати. Увесь день я дивився на монітор комп’ютера, а ввечері, немов виринав і оживав, насолоджуючись нічною красою.

Кілька разів у Києві спостерігав негативне ставлення до біженців. Особливо чоловіків. Тому про моє походження майже нікому не говорив. Усім відповідав, що я з Кривого Рогу. Про те, що я був у зоні АТО, теж не вихвалявся. Хоча й вихвалятися не було чим. Єдине, що мене видавало, – кульгання й очі.

Одного разу після роботи я був на Хрещатику. Шкодував, що застав його вже таким – зі старими наметами, у яких оселилися нероби й пияки. Подумав про те, що коли там розстрілювали героїв, у моєму місті життя продовжувало пливти за своєю течією. Пам’ятаю, що 20 лютого я не пішов на роботу зранку, бо дивився онлайн-трансляцію з майдану й хвилювався за революцію як ніколи. А після обіду приїхав в офіс. Там мене вразила пустота очей моїх співробітників. Хтось із них вболівав за швидкий розгін майдану, але більшість... Більшість була пустою й байдужою. Можливо, деякі просто боялися вирізнитися з натовпу й сказати хоча б слово співчуття до героїв, що виборювали краще майбутнє для всієї країни. Сьогодні їх байдужість повернулася до них і міцно обійняла їх. Тепер вони непотрібні Києву. Того дня на лавочці в центрі Києва я підняв голову до неба й подякував столиці за те, що вона прийняла мене до себе, за те, що мені пощастило з роботою й квартирою. Можливо, у Києві щастило тим, хто колись серцем був з ним?