Читать «АТО. Історії зі Сходу на Захід» онлайн - страница 31

* * *

Я був на похороні один раз, у дитинстві, у 9 років. Тоді померла подруга моєї бабусі, що жила в сусідньому під’їзді. Я бачив її сині губи й завмерле обличчя в труні. Мені було дуже страшно. Коли труну виносили з квартири, я закрився в туалеті й плакав. Я пам’ятав доброту тієї бабусі: вона давала мені попити води. Пам’ятав злість у її погляді, коли я і друзями із двору, розважаючись, дзвонив до неї у квартиру, .і вона кричала на нас із балкона й обіцяла викликати міліцію. Пам’ятав світло й темряву її очей. Але в труні вона лежала і абсолютною байдужістю. З пустотою. І це було найстрашніше. Я зрозумів, що це був її фініш.

Коли через кілька років померла моя бабуся, я шукав причини не йти на її похорон. Сказав батькам, що в мене болить живіт. Але вони відповіли, що то не є причини залишитися вдома. Потім вигадував інші причини залишитися. Казав, що треба готуватися до контрольної. Що, крім живота, у мене болить голова. І мам,і нарешті змилостивилася наді мною. Хоча й залишилася незадоволеною.

Я боявся смерті моїх батьків. Бо не уявляв, як їх ховати. Як купувати труну, як кликати гостей на поминки, що казати. Я перевіз батьків з Луганська перед тим, як їхати звідти самому. Тепер я мчав по трасі до Арсена. Не знаю навіщо. Але я поспішав провести його в останній шлях. Для мене це було вкрай важливо.

* * *

У Кам'янці-Подільському я зупинився випити кави й трохи відпочити. Голова розколювалася чи то через стрес, чи то від безсонної ночі. Виїхавши з міста, помітив на трасі невисоку руду дівчину з татуюванням маку. Не в моїх звичках було зупинятися для того, щоб когось підвезти. Але я натиснув на гальма.

– До Чернівців не підкинете?

– Садитесь.

Настрою для розмов у мене не було. Тому півшляху ми мовчали. Та потім по радіо заграв «Океан Ельзи».

– Шкода, що на їхній концерт у Львові вже нема квитків, – сказала дівчина.

– А я не понимаю, как можно устраивать концерты, когда в стране война.

– Знаєте, це сумно. Але... Не можна весь час думати пише про війну. Так можна з’їхати з глузду.

– Но и для развлечений у меня нет настроения. Сейчас вот еду друга хоронить. Привезли из АТО вчера.

Співчуваю й розумію вас. Це жахливо, – сказала дівчина.

Я побачив, що їй стало соромно й на її очах з’явились сльози. їй було не по собі через те, що вона заговорила зі мною про концерт. Мені стало незручно, що я на навіяв їй такий сум.

– А ви з Чернівців? – спитав я, пом’якшивши тон для того, щоб перевести розмову на іншу тему.

– З Луганська.

– Ого. Я тоже из Луганска!

Майже доїхавши до Чернівців, ми дізналися, що жили на одній вулиці й навчалися в одній школі, яка наразі згоріла. Де б ми могли зустрітися з нею, як не на трасі в Західний Україні? Ксюша розповіла, що ходила в Луганську на мітинги, що розклеювала листівки, і я з кожною хвилиною все більше починав захоплюватись нею. З дівчини, яка їздить розважатися на чужих авто, вона перетворилась на борця за моє місто. Чому я не зустрів її раніше? Чому не ходив з нею на мітинги? Ця дівчина говорила приблизно те ж, що й Катя. Про те, що не варто гризти себе, треба рухатися далі, радіти життю поки воно є. Але, на відміну від Катиних слів, її переконування зачепили мене. Її слова мали вагу, не були пустими. Усе ж таки Ксюша не була втікачем. Вона боролась і програла битву. Але по її очах я розумів: воші ніколи не програє війну. Я вірив, що їй усе вдасться.