Читать «АТО. Історії зі Сходу на Захід» онлайн - страница 30

А хвилин через п’ять до мене підійшла дивна дівчина.

– Ви були на майдані в день розстрілу? – сумно промовила вона. У вас такий погляд...

– Был на войне.

– В АТО?

– Те, кто был на Востоке, называют вещи своими именами. Я был на войне...

Та дівчина була єдиною, хто помітив мій погляд і знай про те, де я був. Інші ж люди жили своїм життя. І потроху забирали мене до цього життя. З концертами, Інстаграмами, зоопарками й миром. З нічними трамваями, у яких не бояться вибухів. З вишиванками, які не страшно одягнути.

* * *

Але одного разу в середині серпня мені довелося повернутись назад у світ АТО. Мені подзвонив Павли Його голос був сумним. Я відразу подумав, що в нього погіршився стан здоров’я. Та справа була в іншому Виявляється, нашого хорошого знайомого, з яким ми воювали біля Щастя, було вбито в бою.

– Труну перевозять у Чернівці. Поховання буде завтра чи післязавтра.

І знову вибухи, кров, тіла перед моїми очима Арсенові було двадцять три роки. У нього залишила і. однорічна дитина й дружина. Я пам’ятаю, як він почуй незадоволення нашого командира через те, що ми і Павлом прибули до «Айдару». Усі вдали байдужість. хтось посміявся з нас. Але Арсен підійшов і поплескав мене по плечу.

– Я розумію, чому ви тут. Бо не можете бути вдома. Ви молодці. Не зважайте на нього. Головне – не м’язи. Стріляти ви навчитесь. А ось патріотизм і бажання захищати свою країну – це важливо. І це головне. І тому ви тут. І тому я тут.

Він був з тих хлопців, які не вигадували причин не йти воювати. Я зустрічав тих, хто боявся мобілізації через свій юний вік, старість, проблеми зі здоров’ям, зайву вагу, наявність дітей. Хтось щойно одружився, .і хтось запланував весілля на наступне літо. У когось народилася дитина, а в когось дитина щойно пішла в школу. Хтось мав хвору маму або бабусю. Хтось жодного разу не тримав у руках автомат, а хтось тримав його в руках дуже давно. Але мої товариші з «Айдару» ніколи не шукали причин. Вони слухалися свого серця н знали: якщо не вони, то ніхто. Якщо не вони, то й України не буде. Арсен і такі, як він, були для мене героями тоді й зараз. І я не міг повірити в те, що життя цих героїв все ж таки закінчилось. Я не вірив, що герої помирають, а ми залишаємося жити. Я не міг повірити и те, що світ несправедливий.

Я вийшов із квартири, сів у своє авто й натиснув на газ. Я гнав по вечірньому Києву й кляв несправедливе життя. Побачив дівчину в гарній сукні, на підборах біля нічного клубу. Вона сміялась і розмовляла з кимось по телефону. А все через Арсена, який віддав життя за її сміх. Але про нього не будуть розповідати в новинах. А ці дівчата ніколи не дізнаються, що хтось на Сході захистив їхній спокій і віддав за це своє життя. «Хіба це справедливо?» – питав себе я. Чи знав я всі імена хлопців із Небесної сотні? Чи знав я імена всіх учасників АТО? Ці питання не йшли з моєї голови.

Я залив повний бак на заправці й увімкнув на навігаторі маршрут до Чернівців.