Читать «Астрід Ліндгрен. Малий і Карлсон, що живе на даху» онлайн - страница 5

- Розумію, але Карлсон однаково найкращий у світі машиніст,- відповів Малий і поважно глянув на маму.

Ну як вона не збагне, що не можна сказати «ні», коли найкращий у світі машиніст береться заводити твою парову машину!

- Треба відповідати за свої вчинки, Малий,- сказав тато,- а не складати вину на якогось Карлсона, що взагалі не існує.

- Ні, він існує! - заперечив Малий.

- Ще й літати може,- насмішкувато докинув Босе.

- Уяви собі, що може,- відповів Малий.- Я гадаю, що він ще прилетить, і ти сам побачиш.

- От якби він прилетів завтра,- сказала Бетан.- Я дам тобі крону, Малий, якщо побачу на власні очі Карлсона, що живе на даху.

- Завтра він не зможе,- пояснив Малий.- Завтра йому треба полетіти до майстерні і змастити моторчика.

- За твої витівки тебе самого треба було б змастити...- мовила мама.- Глянь, на що схожа тйоя книжкова полиця? /

- Карлсон кажіе, що це все дурниці, не вгірто й згадувати. І /

І Малий зневажливо махнув рукою, точнісінько так, як махав Карлсон. Він хотів показати мамі, що зовсім не варто побиватися через якусь там книжкову полицю. -

Проте на маму це ніяк не вплинуло. [273]

- Це так каже Карлсон? - спитала вона.- Тоді передай йому, що коли він ще раз пхатиме сюди свого носа, то я так змащу його, що довіку не забуде.

Малий нічого не відповів. Він вважав, що це просто жах - таке говорити про найкращого в світі машиніста. Але на що інше можна було сподіватися такого дня, коли всі наче змовились перечити йому?

І Малий раптом затужив за Карлсоном. За бадьорим радісним Карлсоном, що так гарно махав рукою й казав, що нещастя - то дурниці, і про них не варто й згадувати. Йому так хотілося знову побачити Карлсона. «Невже він більше ніколи не прилетить?» - з тривогою подумав Малий.

- Спокійно, тільки спокійно,- сказав собі він, достеменно як Карлсон.- Адже Карлсон пообіцяв, що прилетить.

Виявилося, що на Карлсона таки можна покластися. Бо не минуло й кількох днів, як він з'явився знов.

Малий саме лежав у своїй кімнаті долілиць на підлозі й читав, коли почулося гудіння й у вікно, мов велетенський джміль, залетів Карлсон. Він покрутився по кімнаті, наспівуючи якусь веселу пісеньку. Часом він стишував літ і розглядав картини на стінах, схиливши набік голову і примруживши очі.

- Гарні картини,- сказав він.- Страх які гарні, хоч, мабуть, не такі гарні, як мої.

Малий схопився з підлоги. Він нетямився з радощів: як добре, що Карлсон знову прилетів.

- У тебе нагорі багато картин? - спитав він.

- Кілька тисяч,- відповів Карлсон.- Я сам малюю вільної хвилини. Півників, пташок та інші гарні речі. Я найкращий у світі майстер малювати півників.

Карлсон зробив гарне коло й приземлився побіч Малого. [274]

- Ти ба! - здивувався Малий.- Слухай... а чи не можна мені піти з тобою на дах, побачити твою хатку, твої парові машини й картини?

- Звичайно, можна,-відповів Карлсон.- А то ж як! Ласкаво прошу... колись іншим разом.

- Якби ж скоро,- зітхнув Малий.