Читать «Астрід Ліндгрен. Малий і Карлсон, що живе на даху» онлайн - страница 30

- Ось ти, Гунілло, вважаєш, що я все вигадав про Карлсона. Вчора ти казала, що він тільки моя вигадка...

- А хіба ні? - І Гунілла так зареготала, що на щоках у неї з'явились ямочки.

- Уяви собі, що ні,- заперечив Малий.

- Але ж ти його справді вигадав,- втрутився в розмову Крістер.

- Ні, не вигадав,- стояв на своєму Малий.

Він міркував, чи варто пробувати розв'язати суперечку словами, чи, може, краще відразу й не морочитись, а дати Крістерові як слід. Але не встиг він на чомусь зупинитись, як із шафи пролунало голосне й дзвінке:

- Ку-ку-рі-ку!

- Що це? - спитала Гунілла і з подиву аж роззявила червоного, як вишня, ротика.

- Ку-ку-рі-ку! - знов почулося з шафи. Наче справді співав півень.

- У тебе що, в шафі живе півень? - здивувався Крістер.

Йофа почав гарчати. Малий так реготав, що не міг вимовити й слова.

- Ку-ку-рі-ку! - втретє почули вони.

- Я зараз відчиню шафу й погляну, що там,- сказала Гунілла.

Вона відчинила дверцята й зазирнула всередину. Крістер підбіг до неї і теж заглянув у шафу. Спочатку вони побачили тільки одяг, що там висів. Але потім з верхньої полиці до них долинув сміх. Крістер і Гунілла поглянули туди й побачили товстого чоловічка. Він зручно вмостився на полиці, підперши рукою голову, і помахував пухкенькою ніжкою. Його блакитні очі аж сяяли з радощів. [335]

Гунілла й Крістер просто поніміли з подиву. Тільки Йофа не переставав гарчати.

Нарешті Гунілла отямилась і спитала:

- Хто це?

- Всього тільки невеличка химера,- відповів дивний чоловічок з полиці і ще швидше замахав ногою.- Химера, що лежить собі й відпочиває. Одне слово - вигадка. [336]

- То це... то це...- затинаючись, промурмотів Крістер.

- Вигадка, що лежить собі й співає по-півнячому,- відповів чоловічок.

- То це Карлсон, що живе на даху! - прошепотіла Гунілла.

- А хто ж іще, по-твоєму? Може, це стара пані Густафсон, що має дев'яносто два роки, залізла сюди й заплуталась серед одежі?

Малий аж заходився від сміху - надто вже безглуздий вигляд мали розгублені Гунілла й Крістер.

- Вони, мабуть, поніміли,- насилу вимовив він.

Карлсон одним стрибком опинився на підлозі, підійшов до Гунілли й жартівливо ущипнув її за щоку.

- А що це за вигадка?

- Ми...- почав Крістер.

- Тебе звати Август, а ще як? - перебив його Карлсон.

- Ні, я ніякий не Август,- відповів Крістер.

- Чудово, підемо далі,- мовив Карлсон.

- Це Гунілла й Крістер,- пояснив Малий.

- Просто дивно, як людям не щастить,- мовив Карлсон.- Та що зробиш - усі, на жаль, не можуть зватися Карлсонами.

Він цікаво озирнувся й повів далі одним духом:

- А тепер я маю бажання трошки розважитись. Нумо кидати стільці через вікно абощо!

Малий не вважав, що це буде весела гра. До того ж він був певний, що мамі й татові також не дуже сподобається така розвага.

- Ох, які ви старомодні, страшенно старомодні,- мовив Карлсон.- Ну, хай вам біс, тоді придумайте щось самі, щоб було весело. А то я не граюся,- додав він і ображено надув губи. [337]