Читать «Астрід Ліндгрен. Малий і Карлсон, що живе на даху» онлайн - страница 27

- Як ти нас налякав, Малий! - мовив Боссе.

А Бетан теж плакала й казала крізь сльози: [327]

- Обіцяй, що більше ніколи так не робитимеш! Чуєш, ніколи!

А через годину, як Малий лежав уже в ліжку, біля нього зібралась уся родина, ніби це був день його народження. Але тато сказав дуже поважно:

- Невже ти не розумів, що ми будемо хвилюватися? Не думав, що мама журитиметься й плакатиме?

Малий заворушився на ліжку.

- Ну чого було хвилюватися? - буркнув він. Мама міцно-міцно обняла його.

- Подумай тільки, а якби ти впав,- сказала вона.- Якби ми втратили тебе?

- Ви б тоді жалкували за мною? - з надією в голосі спитав Малий.

- Звичайно, жалкували б, а як же ти гадаєш? - відповіла мама.- Ти ж сам знаєш, що ми не віддали б тебе ні за які скарби на світі.

- Не віддали б навіть за сто тисяч мільйонів крон?

- Навіть за сто тисяч мільйонів крон.

- То я так дорого коштую? - здивувався Малий.

- Еге ж,- сказала мама і обняла його ще раз.

Малий міркував собі: сто тисяч мільйонів крон, яка величезна купа грошей! Невже він справді може так дорого коштувати? Адже цуценя, чудове цуценя можна купити всього лише за п'ятдесят крон.

- Слухайте, тату,- сказав нарешті Малий,- якщо я справді коштую сто тисяч мільйонів крон, то чи не можна мені одержати з цих грошей тепер п'ятдесят крон, щоб я купив собі маленького песика?

Карлсон грається в привида

Аж наступного дня біля столу, коли всі обідали, тато й мама спитали Малого, як він опинився на даху.

- Ти проліз у віконце на горищі? - спитала мама. [328]

- Ні, я полетів з Карлсоном, що живе на даху,- відповів Малий.

Мама й тато ззирнулися.

- Ні, це вже занадто,- сказала мама.- Той Карлсон уже сидить мені в печінках!

- Слухай, Малий,- сказав тато,- ніякого Карлсона, що жив би на даху, не існує.

- Ні, існує,- сказав Малий.- Принаймні ще вчора існував.

Мама похитала головою.

- Добре, що скоро почнуться канікули і ти поїдеш до бабусі. Може, хоч там уже той Карлсон відчепиться від тебе.

Малий зовсім забув, що його чекає таке лихо. Його на ціле літо пошлють у село до бабусі! І він два місяці не побачить Карлсона! Взагалі в бабусі йому дуже подобається, там завжди так весело, гарно, але без Карлсона... А що, як Карлсон уже не житиме на їхньому даху, коли Малий повернеться додому?

Він сперся ліктями на стіл, обхопив голову руками й спробував уявити собі, як він житиме без Карлсона.

- Ти хіба не знаєш, що не можна класти лікті на стіл? - зауважила Бетан.

- Стеж за собою! - відрубав їй Малий.

- Малий, прийми лікті зі столу,- сказала мама.- З'їси ще кучерявої капусти?

- Ні, краще вмерти,- відповів він.

- Ох, як негарно,- мовив тато.- Треба казати:

«Ні, дякую».

«Чого це вони так командують хлопцем, що коштує сто тисяч мільйонів крон?» - подумав Малий, але вголос не вимовив цього.

Натомість він сказав:

- Ви ж самі чудово розумієте, що коли я кажу: «Краще вмерти», то маю на думці: «Ні, дякую». [329]