Читать «Адвокат негідників» онлайн - страница 70

Коли вони підходять до лавки, Старчер не усміхається. Я підіймаюся і торкаюся губами щоки Джудіт — більше щоб втішити дитину, а не її. Вона до мене не торкається.

— Привіт, друже, — куйовджу його волосся.

— Привіт, — відповідає він, розвертається і йде до гойдалки. Джудіт опускається на лаву поруч зі мною, ми спостерігаємо, як він відштовхується і починає гойдатися.

— Як у нього справи? — питаю.

— Добре. Вчителі задоволені. — Довга пауза. — Бачу, ти останнім часом дуже зайнятий.

— Справді. А ти?

— Звичайна метушня.

— Як Ава? — питаю про її партнерку.

— У неї все чудово. Що робитимеш сьогодні?

Джудіт не любить лишати сина зі мною. Адже мені довелося поворогувати з поліцією, це її турбує. Мене також турбує, та я нізащо не зізнаюся.

— Думаю, ми підемо пообідаємо, — кажу їй. — А після обіду в університеті буде футбольний матч.

Вона вважає футбольний матч достатньо безпечним.

— Якщо ти не проти, я хотіла б, щоб він повернувся сьогодні на ніч.

— У мене всього тридцять шість годин на місяць, і ти вважаєш, що це забагато?

— Ні, Себастьяне, не забагато. Просто я хвилююся, от і все.

Часи нашого протистояння, сподіваюся, майже минули. Візьміть двох адвокатів з натренованими ліктями і ще натренованішими язиками, дайте їм небажану вагітність, виснажливе розлучення з неприємними наслідками, і ви отримаєте двох людей, здатних завдати серйозної шкоди. Ми й досі заліковуємо рани, зате наші сутички вже не такі нещадні.

— Гаразд, — примирливо кажу я. По правді, в моєму помешканні немає нічого цікавого, тож Старчеру не дуже подобається бувати там, принаймні поки що. Він надто малого зросту, щоб грати в більярд за моїм старовинним столом, а відеоігор у мене нема. Може, коли він подорослішає, буде інакше.

Його виховують дві жінки, які лякаються, коли інша дитина штовхне його в школі. Не впевнений, що моя поява в його житті раз на місяць може зміцнити його, та я принаймні намагаюся. Рано чи пізно, гадаю, він утомиться жити разом з двома сильними емоційними жінками і захоче проводити більше часу з батьком. Тож я маю залишатися присутнім в його житті, щоб у нього була така можливість.

— О котрій зустрінемось? — питає вона.

— Як скажеш.

— Зустрінемось тут о 18:00, — вона підіймається і йде. Старчер, повернутий до нас спиною, ширяє в повітрі і не бачить, що вона пішла. Зауважую, що Джудіт не потурбувалася взяти речі для дитини. Вона навіть не збиралася дозволити йому переночувати в мене.

Я живу на двадцять п’ятому поверсі, бо так мені безпечніше. Із низки причин мені постійно надходять смертельні погрози, і я не приховував цього від Джудіт. Вона має рацію, бажаючи, щоб дитина була вдома, де їй, либонь, спокійніше. Та я в тому не цілком упевнений. Ще минулого місяця Старчер розповів, що «дві мами» постійно кричать одна на одну.

На обід ідемо в мою улюблену піцерію — місце, в яке його мами нізащо б не пішли. Чесно кажучи, я не дуже переймаюся тим, що він їсть. Я багато в чому більше схожий на дідуся, який балує дитину перед тим, як повернути її додому. Якщо він хоче морозива і до, і після обіду, то він його отримає.