Читать «Адвокат негідників» онлайн - страница 169

— Із суддею?

— Саме так. Здається, Вуді і Джанет Фабіно мають якісь спільні справи, чи друзів, чи щось таке, і Вуді наполіг, щоб вона була в курсі. Вона готова. Вона прийме визнання провини, затвердить умови угоди, засудить твого хлопця до п’яти років в окружному виправно-трудовому закладі і порекомендує раннє звільнення. Все як ти хотів, Руде.

— Неймовірно. А хлоп’ята Лінка?

— Те розслідування безперспективне. Забудь. — Він сьорбає напій через соломинку і вибирає наступне цибулеве кільце. — А тепер, Руде, до цікавої частини.

— Востаннє, коли я бачив Сванджера, зустріч була організована через мобільний телефон, який він лишив для мене в аптеці. Телефон і досі в мене. Просто тут, у фургоні. Я відтоді ним не користувався, тож не знаю, чи це допоможе. Але якщо я додзвонюсь до Сванджера, то спробую влаштувати зустріч. Мені доведеться дати йому трохи грошей.

— Скільки?

— П’ятдесят штук, немаркованих. Він не дурний.

— П’ятдесят штук?

— Це близько третини від суми винагороди. Припускаю, що він їх візьме, бо він на мілині. З меншою сумою можуть виникнути проблеми. Торік ви, хлопці, конфіскували активів приблизно на чотири мільйони баксів, усі вони зберігаються в департаменті, згідно з нашим чудовим законом. Гроші там, Нейте, а Рой Кемп готовий на будь-які витрати заради можливості знову побачити свою доньку.

— Добре, добре. Я це передам. Це все, що я можу зробити.

Залишаю його над цибулевими кільцями і поспішаю до фургона. Напарник рушає, я берусь за дешевий телефон і набираю номер. Нічого. Через годину дзвоню знову. Знову те саме. Нічого.

14.

Завдяки втомі і двом келихам пива, та ще кільком порціям віскі сауер, засинаю під увімкнений телевізор. Прокидаюся в кріслі, досі в костюмі, але вже без краватки, у шкарпетках, але без черевиків. Дзвонить мій мобільний, абонент «Невідомий». 1:40 ночі. Ризикую, відповідаю.

— Шукаєте мене? — питає Сванджер.

— Власне кажучи, так, — кажу, перевертаючи підставку для ніг і підхоплюючись. Почуваюся як в тумані, мозку негайно потрібна кров. — Ви де?

— Дурне запитання. Ще щось таке ж дурне скажете — і я кладу трубку.

— Слухайте, Арч, є можливість домовитись. Це якщо ви кажете правду, хоча, чесно кажучи, ніхто з причетних не вважає, що ви на це здатні.

— Я дзвоню не для того, щоб мене ображали.

— Само собою. Ви дзвоните, бо хочете грошей. Думаю, я можу влаштувати домовленість, виступити посередником, звісно ж, безплатно. Я не ваш адвокат, тож рахунка вам не надішлю.

— Дуже смішно. Ви не мій адвокат, бо вам не можна довіряти, Руде.

— Гаразд, наступного разу, коли викрадете дівчину, найміть когось іншого. Ви хочете грошей чи ні, Арч? Бо мені насправді байдуже.

Триває недовга пауза, ніби він замислюється, наскільки насправді йому потрібні гроші. Нарешті озивається:

— Скільки?

— Двадцять п’ять тисяч одразу, коли розкажете нам, де перебуває дівчина. Якщо її знайдуть, то ще двадцять п’ять.

— Це тільки третина винагороди. Решту забираєте ви?

— Ані цента. Як я вже сказав, я не отримую нічого, і саме з цієї причини я питаю себе, якого біса я в усе це втручаюся.