Читать «Адвокат негідників» онлайн - страница 171

Гроші немарковані, відстежити їх буде неможливо. Поліція не переймається тим, щоб повернути їх. Копів цікавить лише дівчина. А ще вони вважають Сванджера достатньо розумним, аби помітити будь-що підозріле.

Джоубз — невелике містечко, три тисячі мешканців. Коли минаю заправку «Шелл» на в’їзді в місто, як мені було сказано, набираю Сванджера.

— Залишайтеся на лінії, — каже він. — Поворот ліворуч одразу після автомийки.

Звертаю ліворуч на темну мощену вулицю, по обидва боки якої видно кілька старих будинків.

— Ви присягаєтесь, що маєте п’ятдесят штук, Руде?

— Присягаюся.

— Поверніть праворуч і їдьте до залізничних колій.

Роблю, як наказано, і він продовжує:

— Тепер праворуч, на оту першу вулицю. Вона ніяк не називається. Зупиніться біля першого знака «Стоп» і чекайте.

Зупиняюсь, із темряви зненацька виринає силует і смикає за ручку пасажирських дверцят. Натискаю кнопку, щоб відімкнути, і Сванджер застрибує всередину. Він показує ліворуч і каже:

— Їдьте туди, не поспішайте. Ми прямуємо назад до шосе.

— Радий знову зустрітися, Арче.

На ньому чорна хустина, яка закриває брови і вуха. Все інше також чорне — від бандани на шиї до армійських черевиків. Прикушую язика, щоб не спитати, де він припаркувався: яка мені різниця?

— Де гроші? — вимагає він.

Киваю через плече, він хапає пакет. Відкриває коробку з-під сигар і при світлі маленького кишенькового ліхтарика рахує гроші. Зиркає на дорогу, кидає: «Тут праворуч», і продовжує рахувати. Коли місто лишається позаду, він розслаблено й задоволено видихає, адресуючи мені дурнувату посмішку:

— Порядок.

— Ви в мені сумнівалися?

— Ще й як я у вас сумнівався, Руде. — Показуючи на заправку «Шелл», він питає: «Хочете пива?»

— Ні. Зазвичай я не п’ю пива о п’ятій тридцять ранку.

— Це найкращий час. Заїдьте.

Всередину він іде без грошей. Він без поспіху вибирає пакет чипсів, якого має вистачити йому на шість банок пива, і залазить назад у фургон без найменших ознак занепокоєння. Коли рушаємо знову, він дістає і відкриває банку. Надсьорбує, відтак відкриває чипси.

— Куди ми їдемо, Арче? — дещо роздратовано цікавлюсь я.

— До шосе, а там на південь. Цей фургон і досі пахне новим, знаєте, Руде? Здається, старий мені подобався більше.

Він набиває повен рот чипсів і запиває ковтком пива.

— Шкода. Тільки не смітіть, гаразд? Напарник дуже сердиться, якщо знаходить в машині сміття.

— Це отой ваш товариш?

— Ви знаєте, про кого йдеться.

Ми рухаємось по трасі 63Г досі темній і порожній. Ані натяку на світанок. Я продовжую роззиратися, гадаючи побачити якесь стеження, та вони, звичайно, достатньо добре знають свою справу. Вони десь позаду, а може, десь попереду, а може, чекають на шосе. Знову ж таки, що я знаю про такі речі? Я ж адвокат.

Він виймає з кишені сорочки маленький телефон і підносить до мене.

— Затямте одну річ, Руде. Якщо я побачу копа, відчую копа чи почую копа, я лише натисну оцю кнопочку на цьому телефоні, і десь далеко трапиться дещо нехороше. Зрозуміло?