Читать «Адвокат негідників» онлайн - страница 113

Джон Гришэм

Всередині все перевертається, але зовні залишаюся незворушним. Для обвинувачених природно не визнавати провину. Неймовірно, що він зізнався у злочині, тим паче на такій ранній стадії. Я ніколи не питаю підзахисних у кримінальних справах, чи вони винні — марна трата часу, вони в будь-якому разі збрешуть. Перепитую обережно:

— Тобто ви знаєте, де її тіло?

— Давайте говорити напряму, Себастьяне. Тепер ви — мій адвокат, і я можу казати вам що завгодно, правильно? Якби я вбив десять дівчат і розказав вам про це, ви не могли би повторити ані слова, так?

— Це правда.

— Ніколи?

— Із цього правила є лише один виняток. Якщо ви розкажете мені щось конфіденційне, а я вважатиму, що це становить небезпеку для інших людей, тоді я можу переказати все офіційним органам. В іншому випадку я ніколи не зможу нічого розказати.

Він задоволено посміхається і надпиває.

— Розслабтеся, не вбивав я десять дівчат. І я також не кажу, що вбив Джиліану Кемп, але я знаю, де вона закопана.

— Ви знаєте, хто її вбив?

Мовчить, тоді каже, що знає, і знову мовчить. Очевидно, імен він не називатиме. Тягнуся до холодильника і дістаю пиво для себе. Кілька хвилин п’ємо мовчки. Він стежить за кожним рухом, ніби знає, як шалено калатає моє серце. Зрештою, я кажу:

— Гаразд, я ні про що не питаю, але чи вважаєте ви, що для когось — наприклад, для мене, — важливо знати, де вона?

— Так, але мені ще треба це обміркувати. Може, я вам завтра розкажу. А може й ні.

Думаю про родину Кемп і про невимовне жахіття, яке їх спіткало. Зараз я ненавиджу цього хлопця і залюбки побачив би його за ґратами, коли не гірше. Розсівся, як Джо Кул, у моєму фургоні, пиво сьорбає, а родина тим часом страждає.

— Коли її вбили? — не даю йому зістрибнути з теми.

— Точно не знаю. Я цього не робив, присягаюся. Але вона не народжувала в полоні, якщо саме це вас цікавить. Ніхто не продавав дитину на чорному ринку.

— А вам чимало відомо, так?

— Мені відомо забагато, і це може мене вбити. Мені, може, доведеться зникнути, розумієте?

— Втеча — явна ознака провини. Це буде використано проти вас у суді. Я б не радив вдаватися до цього.

— Тобто ви хочете, щоб я лишився і піймав кулю.

— Поліцейські не вбивають підозрюваних у вбивствах, гаразд, Арч? Повірте мені.

Він зминає свою банку і лишає її на столі.

— Зараз мені більше нічого сказати, Себастьяне. Ще побачимось.

— Мій номер у вас є.

Він відчиняє двері і виходить. Напарник бачить, як він оглядається навколо, видивляючись копів, тоді заходить в торговельний центр і зникає.

Ми з Напарником одразу їдемо в банк. Із чеком не все гаразд. Майже годину набираю Арча, поки додзвонююсь. Він просить вибачення й обіцяє, що завтра чек буде дійсним. Щось мені підказує, що я був дурнем, повіривши йому.

10.

Ранок, 4:33, у мене дзвонить телефон. Хапаю його — номер незнайомий. Так завжди починаються неприємності.

— Алло, — кажу я.

— Привіт, Себастьяне, це я, Арч. Маєте хвилинку?

Аякже, Арч. Як не дивно, я не такий вже й зайнятий посеред ночі. Глибоко вдихаю і відповідаю: