Читать «Адвокат негідників» онлайн - страница 100

Я не викликаю інших свідків. Вони мені не потрібні.

Фінні виголошує непереконливу заключну промову, весь час уникаючи зорового контакту з усіма присяжними. Коли надходить моя черга, нагадую важливі факти і намагаюся тримати себе в руках. Було б легко остаточно розчавити копів, додати акцент на невиправданій жорстокості, але з присяжних уже досить.

Суддя Пондер надає присяжним інструктаж щодо чинного законодавства, а тоді каже, що їм час вийти і порадитися. Однак ніхто не рухається. Те, що відбувається далі, можна вважати історичною подією.

Присяжний номер шість — чоловік на ім’я Віллі Грант. Він повільно піднімається і каже:

— Пане суддя, мене вибрали головою цього журі присяжних, і я маю запитання.

Суддя, юрист з бездоганною витримкою, лякається і очманіло зиркає на Фінні і на мене. У судовій залі знову запановує дзвінка тиша. Я взагалі завмираю.

— Що ж, — каже Його Честь, — щодо цього я не впевнений. Я розпорядився, щоб присяжні вийшли і почали радитися.

Присяжні не рухаються.

— Нам не потрібно радитися, Ваша Честь, — відповідає пан Ґрант. — Ми й так знаємо, як діятимемо.

— Але я неодноразово застерігав вас від обговорення справи, — суворо нагадує суддя.

Пан Ґрант незворушно повторює:

— Ми не обговорювали справу, але у нас є вердикт. Нема про що дискутувати чи радитися. Моє запитання таке: «Чому підсудний — пан Ренфро, а не копи, які вбили його дружину?»

У судовій залі миттю ширяться зітхання і перемовляння. Суддя Пондер намагається відновити контроль, голосно прокашлюється і уточнює:

— Ваш вердикт одностайний?

— Ще б пак. Ми визнаємо пана Ренфро невинним і вважаємо, що цим копам слід висунути обвинувачення у вбивстві.

— Я хотів би попросити присяжних підняти руки, якщо ви згодні з виправдальним вироком.

Дванадцять рук злітають угору.

Я кладу руку на плечі Дуґа Ренфро, він знову починає плакати.

Частина четверта. Обмін

1.

Зазвичай після гучної справи я зникаю, тим паче після такої, яка потрапляє на перші шпальти преси і у безліч ефірів. Не те щоб я не любив увагу. Я адвокат, це природно для мене. Однак справою Ренфро я зачепив департамент поліції, поставив у незручне становище деяких копів, деяких по-справжньому впливових хлопців, які не звикли відповідати за власні проступки. Запахло, як кажуть, смаленим, тож час зробити перерву. Закидаю у фургон якийсь одяг, ключки для гольфу, трохи чтива і пів’ящика бурбону в порційних пляшках — і виїжджаю з міста наступного дня після вердикту. Погода вогка й вітряна. Для гольфу надто холодно, тож я прямую на південь, як один із незліченних птахів у пошуках сонця. Протягом своїх безладних блукань я виявив, що ледь не в кожному невеликому місті з населенням понад десять тисяч є громадське поле для гольфу. На вихідних там зазвичай доволі людно, а от у будні людей менше. Я їду на південь, випробовую принаймні одне поле щодня, іноді два, граю сам, без кедді, без підрахунку результатів, готівкою розраховуюсь за невибагливі мотельні номери, їм небагато, а пізніми вечорами попиваю бурбон, читаючи останнє з Джеймса Лі Берка чи Майкла Конеллі. Була б у мене купа грошей — я займався б цим усе життя.