Читать «Ігри долі» онлайн - страница 153

Аня підвелася з місця, коли почула цей голос, і мурашки забігали по її шкірі. Але знову сіла, побачивши цей холодний погляд його очей.

«Невже він уже знає? Але як? — крутилося в її голові.

Андрій сам себе не розумів. Він хотів обняти Аню. Сказати, як сильно її кохає, як сумував і ніколи вже більше не відпустить. А замість цього нагрубіянив та ще й продовжує. Якась хвиля ненависті полонила його. Здоровий глузд твердив йому, шо присутність Лемачова має якесь логічне пояснення, але він був уже не здатний контролювати свій гнів. Якась недовіра до людей завжди буде присутня у його житті. Недовіра навіть до найближчих людей… Ким він став? Але механізм уже рушив, і він уже не здатний його зупинити.

— А чому мене не покликали? Чи спочатку ви хотіли обговорити, як краще мене запроторити за грати, щоб нарешті позбутися мене і зажити щасливо?

Ці слова пекли, як вогнь. Як він міг так подумати, але з іншого боку, вони не могли вловити суть його слів. Не розуміли, до чого він хилить. Запроторити за грати? Позбутися? Чого б це?

Першим відреагував Лемачов:

— Не турбуйся. Я уже 5 років, як не на службі. І приїхав сюди тільки виключно заради твоєї сестри. Ти тут ні при чому. Але є тут людина, яка приїхала заради тебе, — сказав Лемачов і подивився на Аню. Дівчина від ніяковості опустила голову і зашарілася. — Але я бачу, що отримала вона не дуже радісний прийом, — додав Іван Миколайович.

Андрій як стояв як вкопаний, сверлячи кожного холодним і недовірливим поглядом, так повернувся і поспішив геть, не сказавши нікому ні слова.

Спочатку всі сиділи мовчки після того, що сталося. Потім Марія підвелася і хотіла іти за Андрієм, та Аня її зупинила.

— Можна я сама піду? … Мені потрібно з ним поговорити.

Марія мовчки кивнула і ледь посміхнулася. Але посмішка була більш сумною, ніж веселою.

Аня, підбадьоруючи себе, подалася на пошуки Андрія. Зараз вирішиться усе подальше її життя.

ХХІІІ

Андрій був у своїй кімнаті, коли Аня увійшла. А куди ще йому дітися? Добре, що хоч двері не зачинив. Хоча було в нього таке бажання. Але він уже не мала дитина, щоб ховатися, потрібно відповідати за свої вчинки.

Андрій знав, що хтось до нього прийде. Але не знав хто. І зараз боявся глянути у бік дверей. Хто б це не був, йому соромно глянути цій людині в очі. Але кого він обманює. Він прекрасно знає, хто зараз присутній у його кімнаті.

Її він впізнає із заплющеними очима, у натовпі сотень людей. Її запах будоражить усе його єство. Заставляє серце шалено калатати, а руки пітніти, як у юнака. Тільки на одну і єдину жінку так реагує його тіло. Анна! Аня! Анюта! Як він хоче зараз підійти до неї, обняти і більше ніколи не відпускати зі своїх обіймів. Але він не може. Надто сильно завинив перед нею. Як він міг подумати таке про свою Аню? Це ангельське створіння на землі не здатне причинити біль нікому. Що на нього таке найшло? Замість того, щоб розчинитися у її обіймах, притулити ніжно-ніжно до себе і сказати, як сильно він її кохає й ніколи не відпустить, сказати, що без неї він не може жити, натомість принизив її на очах у всіх. Як він вчинив ганебно. Холодний погляд, грубі слова. Дивно навіть те, що вона прийшла сюди, до нього, замість того, щоб зненавидіти й залишити його назавжди.