Читать «Ігри долі» онлайн - страница 151

Марія зацікавлено вийшла на вулицю.

Її очі «поїдали» Івана Миколайовича. А той стояв ніяково, не розуміючи, що сказати йому чи зробити.

Аня подалася вслід за Марією. Їй також було цікаво, чим її затія закінчиться.

Вона була свідком того, як ці двоє трепетно дивляться одне на одного, боячись навіть кліпнути, щоб не зникло те, що вони бачили перед очима.

Аня всіма можливими способами підштовхували Івана Миколайовича зробити «перший крок», а то мовчанка вже аж занадто затягнулася, і від цього всім ставало ніяково.

— Марія, — нарешті радісно і з якоюсь такою ніжною інтонацією, промовив Лемачов.

— Ваня! — промовила Марія.

І закохані кинулися один до одного в обійми. І байдуже, що перехожі дивляться. І байдуже, що вони уже давно не підлітки, щоб так поводитися… Байдуже все… Головне, що вони знову разом, і хай весь світ зачекає…

Аня щиро раділа за цих двох дорослих, але по — дитячому веселих і закоханих людей. Вони не помічали кругом себе нікого і нічого. Тому їй не залишилося нічого, окрім як слідувати за ними в будинок. Вона навіть не запитала Марію про Андрія. Як він? Чи вдома зараз? Але зараз питати про це було б поганою манерою. Зараз вони насолоджуються одне одним.

«Я зможу трохи зачекати», — подумала дівчина, зачиняючи вхідні двері.

Здавалося, вона тут не була вічність, так скучила за цими стінами. Усе тут таке рідне, таке миле, наче й насправді твій рідний дім.

Марія посадила своїх гостей на маленький диванчик, а сама поспішила на кухню готувати чай.

Аня деякий час посиділа з Лемачовим, але помітивши, що він майже не реагує на її присутність, вирішила трохи поговорити з Марією.

— Я ненадовго відлучуся. Ви не проти? — запитала Аня Івана Миколайовича.

— Ні, звичайно, — запевнив він її.

І дівчина також подалася на кухню.

Марія якраз виставляла на тарілку тістечка.

— О-о. Ви приготували мої улюблені, — весело прощебетала Аня і, вхопивши одне, надкусила.

— Так… Як вчора дізналася, що ти приїдеш, то зразу вирішила тебе порадувати. Прокинулася раненько і приготувала. Андрій трохи здивувався. Я їх не готувала, відколи тебе не було. Але нічого не сказав… Я йому не казала, що ти приїдеш, як ти і просила.

Ось і можливість для Ані розпитати про нього.

— Як він? Де є зараз? На роботі? — стільки запитань посипалося з її уст в один момент.

— Ні, він зараз на горі. Працює. Тепер він працює тільки вдома. Тільки зрідка кудись виходить і то ненадовго… Покликати його?

— Ні, ні, — гарячковато промовила дівчина. — Не потрібно… Можливо, згодом … А тепер розповідайте, як ви? Я сподіваюся, ви не сердиті, що я приїхала не одна?

— Ти що! — промовила Марія і залишила свою роботу. Підійшла до дівчини і обняла.

— Я так вдячна тобі, що ти просто не уявляєш як. Я навіть не сподівалася, що знову його побачу… Спочатку це був для мене шок. Але приємний шок, — додала Марія, і жінки росміялися.

Марія взялася знову за роботу. Розставляла чашки на піднос і продовжувала розмову. Аня уважно слухала її і доїдала своє печення.

— Я завжди боялася зустрічі з ним. Я так хотіла розшукати його, але боялася в цьому признатися навіть сама собі. Щоразу ховала у собі це бажання… Думала, що він не захоче кохати ту жінку, якою я стала тепер. Можливо, навіть має іншу. Я сильно змінилася з того часу. Роки беруть своє… Я тепер солідна жінка, якій має бути не до любощів. У 40 років я боялася, що закохалася. У такому віці… Соромно навіть про це комусь сказати… Інші жінки облаштовують свій сімейний затишок й, можливо, вже не закохано. Але трепетно піклуються про своїх чоловіків. Виховують дітей. А не безглуздо шукають кохання.