Читать «Бояриня» онлайн - страница 6

М а т и

Що мати, то не жiнка. Люди бачать, що я вже лагоджусь у божу путь, то де ж таки менi мiняти вбори.

(З лагiдним i журливим усмiхом).

Не варт уже й справляти щось нового.

Адже й старенький мiй - нехай царствує! - в козацькому жупанi вiк дожив, так i на смерть його я нарядила - в мережану сорочку…

(Втирає хустинкою очi. Оксана, зворушена, дивиться на неї. Коротке мовчання).

О к с а н а

I навiщо

Степан убрався в те боярське фантя?

От як стояв зо мною пiд вiнцем у кармазиновiм жупанi, мамо, ото був…

(Засоромившись, уриває).

М а т и (добродушно киває їй головою)

Та, либонь, був до сподоби тодi комусь…

(поважнiше)

Проте ж не можна, дочко, йому царського нехтувати вбрання.

О к с а н а

А батько ж…

М а т и

Батько, донечко, старий i немiчний вже був, коли назвався боярином. Не трапилось йому виходити вже й з дому пiсля того.

Степан же й на царськi беседи ходить, i в думу, i в приказ.

О к с а н а

Хiба ж то сором, якби вiн по-козацькому вбирався?

М а т и

Не то що сором… От чудна ти, доню, уже ж таки твiй чоловiк боярин, а не козак, чи ти ж не розумiєш?

О к с а н а (смутно)

Чому не розумiю?..

М а т и

Отже, бачиш, я й Ганну по-московському вбираю, бо Ганнi вже судилась тута пара, вона вже ж не поїде на Вкраїну.

О к с а н а

Чому ж її Степан не взяв з собою, як був у.нас?

М а т и

Та дiвцi мандрувати неначе неподоба; скажуть люди:

"Поїхала там женихiв ловити".

Нехай вже тута шарахвани носить, коли судилося.

О к с а н а

Та ще дiвочий той шарахван неначеб форемнiший, а що жiночий, то такий бахматий та довгий-довгий, мов попiвська ряса!

Аж сумно, як се я його надiну?

Ото й на голову такий пiдситок надiти треба? Зап'ясти обличчя?

М а т и

Та вже ж не як.

О к с а н а (помовчавши, нiяково)

Боюся я, матусю.

М а т и

Чого ти, донечко, скажи, чого?

О к с а н а

Та нiяк мовити…

М а т и

Ти не соромся.

Вже ж я тобi за рiдну матiр тута.

О к с а н а (цiлує їй руку)

Так, матiнко. То я… собi гадаю… коли б я не спротивилася часом,

Степановi в такiй одежi…

М а т и (смiючись)

От ще що вигадала! А тобi Степан ще не спротивився, що не в жупанi?

О к с а н а

Та то ж менi…

М а т и

I не вигадуй, дочко!

Хiба ж таки Степан мала дитина, що iнако вберись, то й не пiзнає?

О к с а н а

Пiзнати то впiзнає…

М а т и (глянувши у вiкно)

А поглянь молодшими очима, хто то йде?

Чи не Степан бува?

О к с а н а

Еге ж, то вiн. а з ним ще два якiсь.

М а т и

Тiкаймо, дочко!

(Пiдводиться й подається до дверей).

О к с а н а

Чого се, хай бог милує, тiкати, як вiд татар?

М а т и

Ще осмiють, дитинко; нема тут звичаю з чоловiками жiноцтву пробувати при беседi.

(Одчиняє дверi й спiшиться по сходах у терем).

О к с а н а (iде за нею)

Ой господи, якi се тут звичаї!

Оце - але!

Сцена швидко перемiняється. Терем. Крiм О к с а н и i м а т е р i, в теремi ще є Г а н н а, молода дiвчина, сестра Степанова. Ганна убрана як бояришня.

М а т и (пiдходить до великої скринi)

Отут, моя дитино, твоє боярське вбрання. Я придбала.

О к с а н а (гречно, але без радощiв)

Спасибi, мамо.

М а т и

Хочеш подивитись або примiряти?

О к с а н а

Хай трошки згодом.

Щось я втомилася. Та вже ж нiкуди сьогоднi не пiду, то ще поспiю перевдягтися.