Читать «Бояриня» онлайн - страница 15
Леся Українка
Сказав менi по-грецьки як i зветься.
М а т и
Та вiн то назове на всiх язиках, а щоб то вигоїти…
С т е п а н
Вiн казав, - коли її повезти на Вкраїну, то, може б, ще й одужала.
М а т и
От, синку, на сей раз нiмець, може, й правду каже.
Вона таки нудилася, небога.
Що ж, вiдомо, завезена далеко…
Не кожне привикає до чужини.
Котре привикне, а котре то й…
С т е п а н
Мамо, я попрошу царя, щоб нас пустив до тестя у гостину - чей же пустить?
М а т и
Та, може, й пустить - вже ж вiйни немає.
С т е п а н
Скажу йому, що маю ще й у Київ повезти хвору жiнку поклонитись угодникам святим там у печерах, для iзцiленiй - невже ж не пустить?
М а т и
Повинен би пустити. Се вже и грiх людей на богомiлля не пускати!
А се, Степанку, ти надумав добре - поїхати на прощу, помiчнiше воно буває над усякi лiки.
(Зiтхнувши, поглянула па небо).
Ба сонечко схиляється на вечiр.
Ти б тута розбудив Оксану, синку,
Навзаходi недобре спати хворим.
А я пiду зварю майове зiлля, щоб на нiч їй було готове пити.
С т е п а н
Спасибi, що клопочетеся нею.
М а т и
Що ж, синку, завезли чужу дитину, то треба ж якось їй давати раду.
(Iде в терем).
Степан пiдходить до Оксани i стиха цiлує її. Вона прокидається.
О к с а н а
Се ти, Степане? Бач, менi приснилось, що мiсяць ясно-ясно засвiтив у батьковiм садочку…
С т е п а н (удавано веселим голосом)
Мiсяць, люба?
Се дивно, бо якраз на тебе сонце!
О к с а н а
Що ж, може, там яснiше свiтить мiсяць, нiж тута сонце…
С т е п а н
Не журись, Оксано, ось хутко знов побачим, як там свiтить i сонечко, i мiсяць на Вкраїнi.
О к с а н а
Се ж як? Хiба умру? Тодi запевне душа полине…
С т е п а н
Бог з тобою, люба!
Чи я ж би про таке тобi казав?
Надумав я поїхати з тобою в гостину до твоїх.
О к с а н а (iронiчно)
Велике дiло, що ти надумав! Цар думки заверне.
С т е п а н
Цар пустить. Вже ж тепера на Вкраїнi утихомирилося.
О к с а н а (гостро)
Як ти кажеш?
Утихомирилось? Зломилась воля,
Україна лягла Москвi пiд ноги, се мир по-твоєму - ота руїна?
Отак i я утихомирюсь хутко в трунi.
С т е п а н
Ти одживешся на Вкраїнi.
Москва ж не може заступити сонця, зв'ялити гаю рiдного, зсушити рiчок веселих.
О к с а н а (понуро, уперто)
Годi, не кажи.
Нiкуди я тепера не поїду.
С т е п а н
Чому ж?
О к с а н а
Не хочу!
С т е п а н
Що се ти, Оксано?
Менi аж дивно! Що се ти говориш?
О к с а н а (розпалившись, пiдводиться)
А я дивую, ти з яким лицем збираєшся з'явитись на Вкраїнi!
Сидiв-сидiв у запiчку московськiм, поки лилася кров, поки змагання велося за життя там, на Вкраїнi, - тепер, як "втихомирилось", ти їдеш туди ясного сонця заживати, що не дiстали руки загребущi, та гаєм недопаленим втiшатись.
На пожаринi хочеш подивитись, чи там широко розлилися рiки вiд слiз та кровi?
С т е п а н
Ти тепер картаєш…
А як сама колись менi казала, що ти прийняти можеш тiльки руку, вiд кровi чисту?
О к с а н а
Правда, я казала…
Ми вартi одне одного. Боялись розливу кровi, i татар, i диби, i кривоприсяги, й шпигiв московських, а тiльки не подумали, що буде, як все утихомириться… Степане, дай руку!
С т е п а н
Се навiщо?
О к с а н а
Ти не хочеш?
С т е п а н
