Читать «Бояриня» онлайн - страница 16

Нi, чом же?

(Дає руку Оксанi).

О к с а н а (дивиться на свою й Степанову руки)

От, здається, руки чистi, проте, все мариться, що їх покрила не кров, а так… немов якась iржа… як на старих шаблях буває, знаєш?

(Пускає його руку i лягає знов Говорить повiльнiше, млявiше, з перервами).

У батенька була така шаблюка… вони її закинули… ми з братом знайшли… в вiйну побавитись хотiли… не витягли… до пiхви прикипiла… заржавiла. Отак i ми з тобою… зрослись, мов шабля з пiхвою… навiки… обоє ржавi…

С т е п а н

Ти, Оксано, вмiєш зарiзати словами без ножа.

О к с а н а

Та тiльки ж се я вмiю, бiльш нiчого.

Що-небудь же i я повинна вмiти…

(Мовчання).

Як я умру, то не бери вже вдруге українки, вiзьми московку лiпше…

С т е п а н

Оксано!

О к с а н а

Всi ми рiжемо словами, а тут жiнки плохi, вони бояться…

С т е п а н (з мукою)

Та пожалiй себе й мене хоч трохи!

О к с а н а

Занадто я жалiла… В тiм i горе…

Якби я мала сили не жалiти, то вирвались би геть з сiї кормиги - i ти б ослобонився вiд iржi…

А так, вже чисто: нi собi, нi людям!

С т е п а н

Оксаночко! Поїдем на Вкраїну!

Ну, я тебе прошу! Там батько-мати, родина, приятелi, там ти з ними розважишся.

О к с а н а (одвертається)

Я й в вiчi не насмiю

їм глянути…

С т е п а н

Ну, в Київ подамося, помолимось, нехай нас бог простить, нехай тобi здоров'я верне!

О к с а н а

Нащо?

Кому потрiбне те моє здоров'я та й я сама?

С т е п а н

Менi, моя єдина!

Я ж так тебе люблю!

О к с а н а

Т обi здається.

Ти жалуєш мене, але любити… таки й нема за вiщо… Я тепер така недобра стала, вередлива…

С т е п а н

Нi, нi, моя хороша!

О к с а н а

Я - хороша?

Хоч би й була коли яка краса, то вже давно вона з обличчя спала…

С т е п а н (гладить її руку, низько похиливши голову)

Ти шарпаєш себе речами тими.

Не треба стiльки говорити…

О к с а н а

Правда…

С т е п а н

Та й що картатися словами, люба?

Нас доля так уже скарала тяжко, що, певне, й бог простить усi грiхи.

Хто кров iз ран теряв, а ми iз серця.

Хто засланий, в тюрму замкнутий був, а ми несли кайдани невидимi.

Хто мав хвилини щастя в боротьбi, а нас важка, страшна душила змора, i нам не вдiлено було снаги ту змору подолати…

О к с а н а (спокiйнiше й лагiднiша, нiж досi)

Так, се правда.

Але нiхто сього не зрозумiє, поки ми живi. Отже, треба вмерти.

Ти, певне, довше проживеш, нiж я, - до рук тобi свiй заповiт вiддам я, а ти його передаси родинi i братчикам, хто ще живий лишився.

С т е п а н (з гострою тугою)

Ой, краще б я тобi таке казав!

О к с а н а (пiдводиться й прихиляє його до себе)

Нi, любий, ти на свiтi потрiбнiший, тобi ще є про що й про кого дбати.

Борцем не вдався ти, та пiсля бою подоланим подати пiльгу зможеш, як ти не раз давав… На бойовиську не всi ж померли, ранених багато… поможеш їм одужати, то, може, колись там… знов зiбравшися до бою, вони тебе згадають добрим словом… а як i нi - не жалуй, що помiг.

Сидять якийсь час мовчки, обнявшись.

С т е п а н (пiдводиться i подає Оксанi руку)

Ходiм, я заведу тебе до хати.

Бач, сонце вже навзаходi.

О к с а н а

Ходiм

(Спираючись на руку Степанову, iде до будинку.

Не доходячи рундука, спиняється i обертається, дивлячись на захiдне сонце, що вже зникає за обрiєм).