Читать «Бояриня» онлайн - страница 12
Леся Українка
Ти пiзно встав.
С т е п а н
Та свiтом же прийшов з тiї беседи.
О к с а н а
Було там весело?
С т е п а н
Ей, де там в ката!
По щиростi бояться слово мовить.
П'ють, п'ють, поки поп'ються, потiм звада…
О к с а н а
А як же там, Степане, та суплiка?
С т е п а н
Та що ж… нiяк. Цар каже: "Прочитаєм, подумаєм"… Чували вже ми теє!
О к с а н а
Що ж буде?
С т е п а н (з болiсною досадою)
Ой, не знаю! Не питай!
Мовчать. Оксана шиє, потiм голка випадає їй з рук.
С т е п а н
Хоч би ти щось, Оксано, розказала, а то так сумно, голова забита усяким лихом.
О к с а н а (в'яло)
Що ж я розкажу?
Нiчого я не бачу i не чую, сиджу собi…
С т е п а н (трохи роздражнений)
Ну, робиш же що-небудь?
О к с а н а
Учора вишила червону квiтку. сьогоднi синю. Се тобi цiкаво?
С т е п а н
Ти так неначе дражнишся зо мною!
О к с а н а (крiзь сльози)
Нi, далебi, Степане, не дражнюся!
С т е п а н (придивляється до шитва Лагiдно)
А що се буде з тої лиштви, любко?
О к с а н а (знов безучасно)
Не знаю, се щось Ганна почала.
С т е п а н
Либонь, собi на посаг. Се вже хутко
її весiлля.
О к с а н а
Та за мiсяць нiби.
С т е п а н
От на весiллi трохи погуляєш, розважишся.
О к с а н а
Ет, знаю ту розвагу!
Частуй та кланяйся: "Не обезсудьте…"
А гостiйки поза плечима судять:
"Черкашенка, чужачка…"
С т е п а н
Ти вже надто на те зважаєш.
О к с а н а (байдуже)
Нi, менi дарма.
Мовчання.
С т е п а н
Ти так неначе втомлена сьогоднi.
Клопочешся при господарствi, може?
О к с а н а
Нi, я не клопочусь, - то все матуся.
Ми з Ганною все шиємо.
С т е п а н
То, може, не треба стiльки шити?
О к с а н а
Що ж робити?
Насiння я лузати не люблю, так як Ганнуся. Треба ж десь подiти i руки, й очi…
С т е п а н
Бiдненька ти в мене.
(Оксана проривається риданням).
Оксано! Що се ти? Та бог з тобою!
Чи хто тебе образив? Мати? Ганна?
О к с а н а (трохи стишуючись)
Вони як рiднi… я на їх не скаржусь…
С т е п а н
Так що ж?
О к с а н а (уриває ридання, з одчаєм)
Степане! Ти хiба не бачиш?
Я гину, в'яну, жити так не можу!
(В знесиллi похиляється па кросна)
С т е п а н
Се правда, не ростуть квiтки в темницi…
А я гадав…
(Ходить по хатi в тяжкiй задумi, потiм спиняється перед Оксаною).
Оксано, заспокойся, поговорiм ладом.
О к с а н а
Про що, Степане?
С т е п а н
Виходить, я тебе занапастив.
О к с а н а
Нi, я сама…
С т е п а н
Однаково. Я бiльше не хочу заїдать твоєї долi.
Хоч як менi се гiрко… я готовий тебе до батька вiдпустити.
О к с а н а
Як?
А ти ж?
С т е п а н
Я тут зостануся. Для мене немає вороття, ти ж теє знаєш.
О к с а н а (зворушена)
То се б тебе покинути я мала?
Чи я ж на те стояла пiд вiнцем i присягу давала?
С т е п а н (гiрко)
Я, Оксано, не хан татарський, щоб людей держати на присязi, мов на шнурку. Ти вiльна.
Се тiльки я в неволi.
О к с а н а (хитає головою)
Нi, Степане.
С т е п а н
Чого ж? Я присягу тобi вертаю…
(Голос його переривається вiд турботи).
I я прошу тебе… прости мене… що я… тебе вiдмовив вiд родини… що я…
О к с а н а (обiймає його)
Нi, годi, не кажи!
Не знаєш ти… Ще ж ти менi нi слова, нi слова не промовив там, у батька, а вже моя душа була твоєю!
Ти думаєш, як я тепер поїду вiд тебе геть, то не лишиться тута моя душа?
