Читать «Бояриня» онлайн - страница 11
Леся Українка
С т е п а н
Тут вiра християнська
О к с а н а
Тiльки ж вiра!
Та й то… прийду до церкви - прости, боже! - я тут i служби щось не пiзнаю: заводять якось, хтозна й по-якому…
С т е п а н
Оксано, се вже грiх!
О к с а н а
Ой чоловiче!..
Та й осоружна ж ся менi Москва!
(Схиляється головою до стола).
С т е п а н (сумно стоїть над нею)
Я так i знав… Хiба ж я не казав, що я тобi нiчого дать не можу тут, на чужинi?..
О к с а н а (кидається до нього)
Нi, моє кохання!
Се я недобра! Так, немов не знаю, що бiдний мiй голубонько страждає за всiх найгiрше, - треба ж завдавати жалю ще бiльше!
(Степан пригортає її).
Ну, скажи, мiй любий, чи довго нам ще мучитися так?
С т е п а н (зiтхнувши)
Бог знає, серденько!
О к с а н а
Невже й загинем у сiй неволi?
С т е п а н
Май надiю в бозi.
Ще якось, може, змiняться часи.
Коли б утихомирилося трохи там, на Вкраїнi, попрошу царя, щоб вiдпустив мене хоч у гостину.
О к с а н а
Тепер нiяк не можна?
С т е п а н
Нi, єдина, тепер нема що й думати! От саме я думаю до царя суплiку нести, що люди з України привезли, - жалiються на утиски, на кривди…
Я маю боронити ту суплiку, то вже ж не час проситися з Москви.
"От, - скажуть, - речi солодко розводить, а сам в лiс дивиться". Тепер, Оксано, нам треба стерегтися так, "щоб муха не пiдточила носа", як то кажуть.
Крий боже схибити в чому, - пропала вся наша справа i громадська вкупi.
О к с а н а
Ну як його ще бiльше стерегтися?
Вже й так немов замазались у пiч!
С т е п а н
Та от, наприклад, ти послати хочеш тi грошi братчицi…
О к с а н а (спустивши очi)
Вже не пошлю.
Нехай пробачить, що ж, коли не змога…
Я напишу їй…
С т е п а н
Краще не пиши нiчого, серце.
О к с а н а
Як же ж так, Степане?
Се ж навiть незвичайно!
С т е п а н
Як листа десь перехоплять - чи то раз бувало? - то ще готовi взяти на тортури, як викриють ту справу з Дорошенком, щоб ти призналася, в чiм накладала
З товаришками…
О к с а н а
Я перекажу через Яхненка…
С т е п а н
Мушу я просити, щоб ти його у нас тут не приймала.
О к с а н а
Та я ж його просила, щоб прийшов!
Вже ж не прогнати!
С т е п а н
Накажи слугою, що ти нездужаєш.
О к с а н а
Не випадає.
С т е п а н
Як хочеш. Тiльки як вiзьмуть "на дибу", то вже не жалуй!
О к с а н а
Звiдки вже й "на дибу"?
С т е п а н
А що ж ти думаєш? За тим Яхненком шпиги московськi цiлим роєм ходять.
Я знаю їх.
О к с а н а (зажурена)
Так я й не передам родинi нi листiв, нi подарункiв…
С т е п а н
Ти знаєш, люба, поки що, то й краще б не озиватись, надто до Iвана, бо вiн в непевнi справи устряває…
О к с а н а
До брата рiдного не озиватись?
(У неї стають сльози па очах).
С т е п а н
Се ж не навiки, рибонько, тим часом, поки утихомириться…
(Знов пригортає її).
О к с а н а (не вiдповiдаючи на пестощi; безвиразно)
Гаразд, нiкому не писатиму.
С т е п а н
Ти, серце, на мене гнiваєшся.
О к с а н а (так само)
Нi, чого ж?
Ти маєш рацiю. Нащо писати?
Степан опускає руки. Оксана повагом виходить з хати.
IV
О к с а н а гаптує в кроснах, рухи в неї лiнивi, в'ялi.
С т е п а н
(увiходить i сiдає близько Оксани на дзиглику)
Щось голова болить…
О к с а н а (не пiдводячи очей вiд шитва)
