Читать «Драматичні твори» онлайн - страница 9

Але так сказати — це сказати не повну правду. Річ у тім, що в літературній спадщині І. Карпенка-Карого зберігся ще один зразок художньої прози, щоправда, російською мовою, бо призначався для публікації в газеті «Одесский вестник». Йдеться про твір, що має назву «Сказка» ^{4, а за жанровими ознаками ближче стоїть до фейлетону. В його основу автор поклав реальний факт, що мав місце у селі «недалеко від повітового міста, в одній із південних губерній». Але факт цей <5ув настільки типовим для тогочасної дійсності, що, як слушно відзначив Г. Зленко, котрий розшукав і вперше опублікував «Сказку» в українському перекладі М. Шумила, «твір набрав характеру узагальнюючого, викривального документа і своєю гострою спрямованістю проти чиновницько-бюрократичного свавілля, доно-щицтва й продажності урядового апарату міг би набути великого розголосу, а відсіль викликав би небажані для редактора ускладнення». Ось чому «Сказка» «лягла в редакційний архів, де перебувала разом із супровідним листом заледве не дев’яносто років». У доданому до рукопису «Сказки» листі від 11 червня 1884 р. з Новочеркаська до редактора «Одесского вестника» П. Зеленого І. Тобілевич зазначив: «На досуге написал сказку, напечатание которой в фельетоне «Од[есского] вес[тника] доставит многим удовольствие, так как в Чортенке все местные жители узнают настоящее лицо, поступки и происхождение которого хотя и сказочны, но среди этой}

л б

сказочности есть совершенно верные факты из жизни героя» .

Він зберігся в Державному архіві Одеської області. Підписаний псевдонімом Нєплюй, і якби не супровідний лист І. Тобілевича, то на цей рукопис так ніхто, можливо, не звернув би уваґи.

У драматургічній спадщині І. Карпенка-Карого — вісімнадцять оригінальних п’єс і кілька переробок. Ясна річ, вона не може розглядатись ні поза зв’язком з традиціями і сучасним авторові станом українського театру, ні без врахування і суспільно-політичних поглядів драматурга, сформованих тогочасними умовами життя. Як представник української демократичної інтелігенції, вихованої на «спадщині» 60-х рр.»^{5, котра в тлумаченні В. І. Леніна означала натхнення палкою ворожістю до кріпосного права, палкий захист освіти, самоврядування, свободи, європейські форми життя і взагалі всебічну європеїзацію Росії, обстоювання інтересів народних мас, передусім селян, палку віру в загальний добробут після скасування кріпосного права, І. Карпенко-Карий продовжував кращі традиції загальноросійського просвітительства і ввібрав кращі риси з ідеології різночинської інтелігенції. Причетність до нелегальної народницької діяльності наприкінці 70-х — на початку 80-х років XIX ст., попередній ідеологічний досвід не могли не позначитись на ідейній спрямованості драматичної творчості І. Карпенка-Карого. Як активний учасник визвольного руху, підданий репресіям з боку царського уряду, І. Карпенко-Карий глибоко переживав катастрофу народовольчого руху і зазнав гіркого розчарування, яке охопило значну масу інтелігенції в «похмуру Добу 80-х рр., добу загального смутку і безвір’я»6. Як більшість тогочасної передової інтелігенції, він свято плекав прагнення вірно служити народу, відображати правду його життя у своїй творчості літератора і актора, сприяти подальшому прогресові української культури всупереч драконівським заборонам, обмеженням і переслідуванням з боку російського царизму. Давні суспільні ідеали живили його душу. Дещо пізніше, на схилі віку, в листі до сина Назара Тобілевича від 27 грудня 1900 р. драматург напише: «...Не забувать ніколи високих ідеалів!.. Програма ідеалів безмежна, але той, хто хоч невелику частину цих ідеалів носить в своїй душі, береже їх, як святиню, і по мірі сил своїх виповняє, той тільки має задоволення, бо тільки безконечного прекрасного в житті тяжко досягнути, а через те праця на користь прекрасного безкрая і вічно тримає чоловіка на благородній висоті життєвих задач!»7 А в іншому листі, до ГЇ. Саксаганського, від 14 березня 1898 р. він напише: «Ради України, нам дорогої, ради скривдженого народу, не маючого навіть і порозуміння об нашій праці,— ми зробимо, що в наших силах!» 8 І ще згодом у листі до дочки Ярини Тобілевич від 4 січня 1903 р.: «Одним з найкращих лікарств є праця! Не дурна, без мети, аби утомить себе, а розумна праця, у котрої є мета забезпечить лічну свободу і незалежність. Нема на світі кращого, як незалежність. Це високе становище робить чоловіка сильним на всяку життєву боротьбу, і ніякі кайдани не обважнюють його свободи на життєвім шляху» 9.}