Читать «Ромео і Джульєтта» онлайн - страница 3

За спокій ви заплатите життям.

На цей раз - хай розійдеться весь натовп -

Ви, Капулетті, йдіть слідом за мною…

А вас, Монтеккі, жду я по обіді

В тім замку, де ми чиним здавна суд,

Щоб нашу волю вислухать надалі.

Під страхом смерті всім велю - розходьтесь.

Виходять усі, крім Монтеккі, синьйори Монтеккі та Бен-

воліо.

Монтеккі Хто знов підняв цю стародавню чвару?

Скажіть, небоже, ви були при цьому?

Бенволіо Тут слуги ваші й ваших ворогів

Зчепилися, коли я підійшов.

Я вихопив меча - рознять хотів їх.

Враз налетів на нас Тібальт завзятий

З оголеним мечем в руці й почав

Зухвало ним махать над головою,

Повітря розтинаючи, а вітер

Свистів лише у відповідь йому.

Немов глузуючи. Я став до бою.

Зібравсь народ. Зчинився бій, та князь

З’явився тут і сварку припинив.

Синьйора Мон. Хто бачив сина? Де ж Ромео мій?

Як рада я, що він не встряв у бій.

Бенволіо Ще до пори, коли ранкове сонце

У сходу золоте вікно зорить,

Пройтись я вийшов, щоб розвіять тугу.

І раптом бачу в гаї сикоморів,

Що розрослись за мурами на захід,

Ваш син гуляє у годину ранню.

його догнать хотів я. Він помітив

Мене і зник в гущавині лісній.

Я по собі це почуття вже знаю,

Коли буваєш зайвим сам собі.

І прагнеш від усіх десь заховатись…

Тож через те за ним я й не пішов,

А обминути вирішив того,

Хто сам людей минає в самотині.

Монтеккі Не раз його там бачать рано-вранці.

Росу блискучу множить він сльозами,

До хмар небесних хмари додає

Зітхань глибоких. А коли на сході

Встає над обрієм веселе сонце

І починає піднімать заслону

Аврориного ложа, раз у раз

Мій син сумний тікає від проміння

І замикається в своїх покоях;

Фіранками вигонить денне світло

І штучно створює цим темну ніч.

Похмурий, чорний сум біду віщує,

Як щось його завчасно не врятує.

Бенволіо Скажіть, в чім річ, мій благородний дядьку?

Монтеккі Не знаю: я цього не чув від нього.

Бенволіо Чи ви хоч намагались розпитати?

Монтеккі Не тільки я, але й найкращі друзі.

Та в почуттях він сам собі порадник,

А чи хороший, не скажу цього.

Він мовчазний і потайний безмірно,

Так неохоче розкриває серце,

Як брунька, що робак її гризе,

Коли вона іще не розгорнула

В повітрі ніжних пелюстків своїх,

Не віддала краси своєї сонцю.

Якби знайти причину тій печалі,

То швидко ми б і ліки підшукали.

Входить Ромео.

Бенволіо Ось він іде. Прошу вас, відійдіть.

Я розпитаю, все з’ясую вмить.

Монтеккі Так, розпитай! Ти зробиш добре діло…

Ходім, синьйоро. Ти ж розпитуй сміло.

Монтеккі й синьйора Монтеккі виходять.

Бенволіо Що ж, доброго вам ранку!

Ромео Рано ще?

Бенволіо На вежі вибило всього лиш дев’ять.

Ромео Як довго тягнуться години смутку!

Чи то не батько мій пішов звідсіль?

Бенволіо Так, він. Але скажи мені, що саме

Розтягує години для Ромео?

Ромео Те, що спроможне вкоротити їх.

Бенволіо Кохання?

Ромео Ні. його відсутність.

Бенволіо Що?

Невже любов?

Ромео Любов. Лиш безнадійна.

Бенволіо На жаль, кохання чарівне на вигляд,

Насправді ж - деспотичне і жорстоке.

Ромео На жаль, сліпе кохання манівцями

Веде примхливо і керує нами.

Де ми обідаємо?.. Що тут сталось?..

Хоча не говори: я чув усе.

Страшна ненависть, та любов страшніша.

З ненависті любов. О гнів кохання!