Читать «Горохове чудо» онлайн - страница 2

Борис Харчук міг і мав право повторити ті слова. І — не тільки тому, що постійно вертав думкою у далекі хутірські дні до дерев і тварин своїх юних днів, писав про них книги, а отже, оживляв у слові. Навіть у йоґо характері було щось таке, що й дозволило доньці письменника сказати: «Був дорослим, а в душі залишався дитиною. Багато втрачав у житті, та не загубив головного — здатності дивуватися. Світ залишався таємничим і незбагненним. Може, тому так любив дітей. З ними йому було легко і втікав сум; дозволяв себе смикати за довгого носа, за вуха, гратися в собаку, коли його легенько кусали, в коня, коли на ньому їздили. Закінчувалася гра — і починалася казка про те, що бачило око і чуло вухо. От бджілка: куди летить і як живе, чи щаслива? Бджілка — трудівниця, а метелик — лінько. Йому все гульки! Але гарний! Десь у самого сонця позичив фарби…»

Йому випало справді нелегке життя. Таких не називають пестунчиками чи улюбленцями долі. Бо прирекла вона його пройти дуже важкими шляхами. І здолати їх могла тільки така сильна й вольова натура, як Харчук. Та й — не тільки здолати, а нічого зі своєї душі на них не розгубити, не розхлюпати.

«Малий Йосип Таранчук з нетерпінням чекав вечора. Хоч уже четвер, але чи ходити йому в школу, чи ні — він так і не знає. А батюшка ще у неділю після служби об’явив, що заняття почнуться в п'ятницю. Правда, Йосип у церкві не був, пас вівці, але в сусідських хлопчаків тільки й розмов було, що про школу…» — так починалася автобіографічна повість «Йосип з гроша здачі» двадцятип'ятилітнього автора, в якій він відтворював і осмислював своє — тоді ще зовсім не далеке — дитинство. Було це понад три десятиріччя тому. Цими фразами і починався в літературі Борис Харчук.

За його плечима був маленький хутір побіля села Лози на Тернопільщині, де він уперше побачив світ. Були літні босоногі дні, були зимові — часто в хаті при вікні, бо не завжди мав у що взутися. І, звичайно ж, були книжки, які відкрили цілий не знаний маленьким селюком світ, загострили його увагу до Слова.

Власне, все, що з ним було, він описав у своїх книгах. Тільки письменникові дана ця щаслива можливість — сповна розповісти про себе, про світ, про людей. Бо в них е такий надійний спільник — Слово, яке знає всі дороги до людських сердець.

Знаючи його магічну силу і ясно усвідомлюючи свій обов’язок у цьому світі, Борис Харчук уже в зрілі літа писав: «Письменник володіє словом — надбанням духу і святая святих свого народу, тому він виступає не лише від свого імені: кожним своїм подихом, помислом і поступом він утверджує народ, відчуваючи свою відповідальність перед «мертвими, живими і ненародженими». Його любов, віра і надія — земля людей». Це були святі принципи письменника.