Читать «Горохове чудо» онлайн - страница 6

Розпорядник, він же бубнар-окличник, прорік:

— Так хоче провидіння — так велить сама доля!

Він вклонився найпершій красуні. Вона знітилася й подріботіла на своє місце. Шляхтич Буковський, уставши, простяг руки, щоб підхопити й посадити її поруч себе.

Розпорядник хвацько вигукнув:

— Олюсь Манюк!

Юнак не поспішав підводитись з лави. Прохор погладив його по плечі: додавав йому охоти, приборкуючи напругу. Олюсь зворухнув плечем, скинув братову руку собі з плеча і нерішуче, якось бокувато, мовби чимось засоромлений, здіймавсь на поміст. Поставив кобзу собі до ніг і, прямий, аж переламуючись, уклонився на три боки, дивлячись на три сторони своїми великими, шовкуватими, наче дівочими, очима, звабливо й невинно усміхаючись. Тоді сів, поставив кобзу собі на коліна і вдарив пальцями по струнах — затято, впевнено.

«Хто знає ще такий край, де все дихає красою і багатством? — забриніли струни, і запитав його чистий голос. — У степу шелестить сива тирса, поля вигинаються від золотого хліба, у лісах бродить золоторогий зубр, а срібні ріки солодші за молоко й меди…»

Ринковий майдан вчарувавсь — не тільки ясновельможному шляхтичу, а й безрідній сироті подумалося: так, де ще, під яким сонцем, під яким місяцем є така щедра земля?..

«Степ і поля, ліси і води у нашім краї тому найкращі й найбагатші, що вони панські, шляхтянські», — вигравав і виспівував Олюсь, невинно всміхаючись, кидаючи навколо своїми замилуваними очима, мовби запитуючи: хіба не правда?

— Який він милий, — прошепотіла найгарніша шляхтяночка, яка роздавала й збирала жеребки. Буковський спробував їй заперечити: він хотів сказати, що Прохор утне ще ліпше. Невже даром у нього козачкував? Олюсь — шарпак із шарпаків, бидло з бидла, а Прохор… Панночка, однак, затулила йому рота своєю маленькою долонькою, щоб він мовчав і не заважав.

Легенько загомоніло й серед сіроми. Чорний люд переморгувався: «Дивина!..» Хтось прохопився: «Вислужується», — і там замовкло: ніхто нічому не дивувавсь.

Олюсь підкидав своїм чорночубом і вражав голосом, який зливався з бринінням струн.

«З кінця в кінець — по всій нашій неокраїй землі височать замки й фортеці. Вони вивищуються — захищають матір з дитиною, хлопа і пана від поганих татар і від злих заворушників, тому скрізь у нас панує мир та благодать, тому орачі, женці й молотники щасливі. Вони живуть на найродючішій землі, вони п’ють тихі води, а їм світять ясні зорі».

Олюсь перебирав струнами — підкорював ринковий майдан. Олюсь потрясав серця: він славив військові походи, мимохідь згадував про козаччину, але більше про королівську честь і про те, що нема воїна над шляхтича. Що йому неволя а чи сама смерть: він всеможний, бо непереможний.

А коли Олюсь почав про королівські лови, хвалячи і гончих, і псарів, а по тому і пишну учту по вдалих ловах, на якій лилися рікою черлені вина в черлені чаші, міські райці, шляхта позривалися на ноги: