Читать «Слідство триває (збірник)» онлайн - страница 89

З’являються Василь Іванович і Галина Сергіївна. Ховаючись за деревами, наближаються до зеленого будиночка.

Василь Іванович (тихо). Тут нам треба розділитися Я прокрадуся до тієї дачі. Ти сховаєшся у тому садку.

Галина Сергіївна. Зрозуміла.

Василь Іванович прокрадається у глибину сцени, зникає там. Галина Сергіївна, пригнувшись, забігає за зелений будиночок, у садок. З’являється Толя. Він стежив за діями Василя Івановича та Галини Сергіївни. Тепер, стоячи за берестом, прислухається.

З’являється Зоя.

Толя (тихо, здивовано). Ти?!

Зоя. Я.

Толя. Ти чого?

Зоя. А ти чого?

Толя. Чебурашка втік. В останню мить вискочив на платформу. Я не встиг. Вийшов на наступній зупинці.

Зоя. А чого ви сіли в інший вагон?

Толя. Він не захотів з ними.

Зоя. А вони раптом: «Ой, ми термос забули, китайський, трилітровий, тепер такого не дістанеш. До побачення!» — і вийшли.

Толя. Вони тут. Я їх бачив. Вони кралися, мов злодії. І розійшлися. Вона гайнула у цей бік, а він туди.

Зоя. Я давно подумала, що це злочинці. Ще як ти сказав, що у Петренків велика квартира.

Толя. Як вони нас випихали звідси!

Зоя. Ага. Начебто піклувалися — нащо вам вв’язуватися у кримінальні справи. А насправді бачиш! — щоб не заважали.

Толя. Ти не боїшся?

Зоя. Боюсь. Авжеж.

Толя. От смішнячка! Так чого ж ти… А… де Валера?

Зоя. Ми з ним посварилися.

Толя. Чого?

Зоя. Я кажу: от бачиш, вони вийшли, вони нічого не забули. Це злодії, кажу, треба щось робити…

Толя. А він?

Зоя. «Не кажи дурииць. Поїхали додому».

Толя. А ти?

Зоя. «Вони ж його пограбують. Це вони вкрали «Шарп». А тепер вкрадуть машину. І взагалі…»

Толя. А він?

Зоя. «Наступна електричка через годину двадцять. Ти знаєш, що мені Батя зробить. Тобі нічого, у тебе баті нема, одна маханя».

Толя. А ти?

Зоя. А я — скік! — на платформу, як твій Чебурашка. І — будь здоров! Двері — клац! — він поїхав, а я…

Толя. Ну, ти…

Зоя. Та я б, може, й не наважилася, якби…

Толя. Що?

Зоя. Чесно?

Толя. Чесно.

Зоя. Я визирнула з дверей. Дивлюся — ти з іншого вагона вийшов. Ну, я і…

Толя. Як же я тебе не побачив?

Зоя. А на платформі стрічна стояла. Ти відразу побіг сідати. Я ледве встигла.

Толя. Точно. Вона вже рушала. А тут на зупинці?

Зоя. А ти вискочив і пішов. Я за тобою назирці.

Толя. І не гукнула?

Зоя. А нащо?

Толя. Ну, ти… даеш.

Зоя (прислухається). Через той вітер нічого не чути… Наче шарудить отам. Що робити? Мабуть, треба було в міліцію сповістити.

Толя. Уже пізно… Слухай, ти тут сиди, а я прокрадуся, гляну.

Зоя. Я з тобою.

Толя. Ні. Краще я сам. Коли що — біжи в село. Дід Каленик у другій скраю хаті. Над ставком.

Зоя. Ти ж… обережно.

Толя. Постараюсь. (Пригінцем пробирається у садок за зелений будиночок, де сховалась Галина Сергіївна.)

Зоя (сама). Боже, як страшно! Ніколи не думала, що втраплю в таку історію.

З’являється Валера.

Валера. От ти де!

Зоя. Тс-с-с! Вони там!

Валера. Ти їх бачила?

Зоя. Ні! Толя сказав.

Валера. Толя?

Зоя. Вій пішов туди.

Валера. Так от ти чого… Толя!

Зоя. Не треба!

Валера. Невже ти на нього клюнула? Кирпа! На такого хирляка?

Зоя. У тебе всі або здоров’яки, або хирляки. Іншого мірила нема.