Читать «За сестрою» онлайн - страница 40

- Чи вiдшукають її? - питає муллу.

Йому треба було до повного щастя ще й певностi, що сестра найдеться.

- Наказ мойого пана це закон, - каже мулла. - Вони її найдуть, де б вона не була. З самого Царгороду її спровадять. Мiй пан має велике слово не лиш у нашого хана, але й у самого падишаха. Щасливий ти, хлопче, що пiд таку сильну руку дiстався. Та як ти сказав неправду… знаєш? Тобi язик вiдiтнуть. Мiй пан усiх брехунiв i клеветникiв так карає.

- Мене так не покарає, хай лиш сестра найдеться. Лишившися сам у свiтлицi, вистеленiй м'якими турецькими коврами, впав навколiшки i став молитися:

"Боже наш! Я бачу Твою руку в усiм. Я бiдний невiльник пустився навмання, бачачи у цiм цiле моє спасения. Ти вдержав мене й завернув, та це менi вийшло на добре. Мали мене нагайками вибити, та Твоя могутня рука врятувала мене. Чи гадав я, куди мене Твоє святе Провидiння заведе? Боже, Боже! Не покидай мене, вислухай мою молитву, допомоги менi! В Тобi цiла моя надiя!"

Павлусь заспiвав собi перший раз, як утiк iз Спасiвки, "Пiд Твою милость!".

Тепер жилось йому дуже добре. Йому дали повну свободу. Виходив, коли хотiв, до мiста, їздив на конi, стрiляв з лука та з рушницi. Був веселий, i за це його всi полюбили. Девлет-гiрей казав йому видати гарну одежу, i тепер годi було в ньому пiзнати того обiдраного невiльника, кiнського пастуха.

ДевлеТ-гiрей повiрив словам Павлуся. Вiн знав вiд тих татар, що вернулись iз походу, що Мустафа справдi грабував Спасiвку, що вiдтак була битва з козаками i там пропав його син одинак. Бiльше татари не вмiли сказати.

Девлет-гiрей i Павлусь побоювалися тепер одного: а як дiвчини не знайдуть?

У такiй непевностi жили три тижнi. Аж одної п'ятницi рано, коли татари молилися в мечетi i з ними був сам Девлет-гiрей, появився в його дворищi на запiненому конi гонець iз вiсткою, що дiвчину знайшли й везуть на татарськiй арбi.

Молитви не вiльно було переривати, то ж ждали всi, поки Девлет-гiрей не вернеться.

Гонець розповiв, що дiвчину найшли в Анатолiї, в прибережнiм городi Криму, її мали вивезти до Царгороду для якогось турецького башi, та що її вже тодi захопили, як мала сiдати на турецьке судно з iншими бранцями.

- Слава нехай буде Аллаховi! - проговорив Девлет-гiрей, пiдносячи руки й очi вгору.

- Слава ж Тобi, Господи! - сказав Павлусь, зняв шапку i перехрестився.

Татари поглянули на нього люто, та перед очима Девлет-гiрея не посмiли йому нiчого казати.

- Вельможний пане! - заговорив Павлусь, низько кланяючись. - Дозволь менi поїхати назустрiч сестрi. Моє серце так стужилось за нею… Дозволь менi, прошу…

- Дати йому доброго коня! Ти вiзьми другого, - каже до гiнця, - проведи хлопця назустрiч.

Зараз вивели осiдланi конi. Павлусь скочив на коня, як птах i, вклонившись Девлет-гiреевi, поїхав. В ньому серце скакало з радости.

А старий татарин, дивлячись на нього, подумав собi: "Славна й лицарська кров пливе в цьому хлопцевi! Коли б його Аллах просвiтив та до нашої правовiрної вiри привернув, придбав би собi iслам славного лицаря й оборонця".