Читать «За сестрою» онлайн - страница 41
Андрiй Якович Чайковський
Павлусь так чвалував на конi, що втомлений їздою гонець ледве його здогонив.
Вже було коло полудня, як побачили здалека ватагу татар.
- Це вони! - сказав гонець…
- Чи ця дiвчина знає, що я тут є!
- Я й сам не знаю, хто ти є? Велiв вельможний Девлет-гiрей вишукати й привезти таку дiвчину, то ми й зробили.
- Я тобi скажу: я її рiдний брат, - вимовив Павлусь, а сльози радости покотились у нього горохом. Раз лише мелькнуло йому в голову: "А може це не вона?". Та зараз вiдiгнав вiд себе цю думку i почвалав щосили.
Наблизились до ватаги.
Павлусь мало очей не видивив, так шукав межи юрбою Ганнусю. Її не було видко. Вона сидiла на возi в товариствi якоїсь татарської жiнки. Вiз був укритий плахтою.
Павлусь став бiля воза, задержав його i миттю скочив з коня. Татари побачивши так по-панськи вдягненого хлопця, не противилися.
- Ганнусю! Ганнусенько! Чи жива ти, чи здорова?
На цей клич Ганна вiдхилила плахту. Вона пiзнала по голосi брата та, побачивши його в татарському вбранню, не пiзнала, лиш очi вирячила.
- Ганнусю, сестричко! Хiба ж мене не пiзнаєш? Братка свого, Павлуся?
Ганна закричала не своїм голосом, i зомлiла.
Татарка кинулась її рятувати, як знала. Винесла її з воза i поклала на травi. Вона була одягнена в гарну турецьку одежу.
- Ганнусю, голубко, та що бо ти? Я стiльки свiту обiйшов, заки тебе вiдшукав; отямся! - говорив Павлусь та, припавши бiля неї, став її пестити й цiлувати.
Татарка принесла води й покропила Ганнусю. Вона вiдкрила очi.
- Ну, слава Богу! - закричав Павлусь. - Вставай, Ганнусю, поїдемо. Менi з тобою багато говорити…
Ганна пiдвелася й сiла, розглядаючись боязко по татарах, що її окружили.
- Що тобi сталося?
- Утома, братку. В тiй будi так душно, що нiчим дихати. Та я не надiялась тебе або кого-небудь побачити… Звiдкiля ти взявся тут?..
- Ну, опiсля розкажу… Чи ти знаєш по-татарськи?
- Дуже не багато, хоч менi цiлий час толочили в голову цю татарщину, аж обридло. Били мене, їсти не давали, як не хотiла вчитися…
- Тепер не будуть… Слухай… Так чого ми ждемо? Їдьмо… Тобi може на конi було б краще…
- Ой, так, так, Павлусю! - закликала Ганна, аж у руки плеснула. - Я вже так давно на конi їздила…
- Дати їй коня! - наказав Павлусь!
Один татарин привiв їй тарного коника. Павлусь посадив сестру, а сам сiв миттю на свого.
Тепер їхали один поруч одного. Татарцi було це не по нутру. Їй здавалося, що везе значну особу, жiнку, що на неї не смiє вiтрець подути; а вона, як простий татарський хлопець, на конi гарцює.
- Давно ми, сестро, не були такi щасливi, як сьогоднi!
- Чи тато живi?
- Живi, i Петра знайшов мiж козаками.
- Де ж вони тепер?
- В степу, пiшли з козаками… Я втiк вiд них нiччю та й попав сюди, щоб тебе знайти…
- То ми вже свобiднi?
- Ще нi, та ось послухай: могутнiй Девлет-гiрей Iбрагiм шукає свого сина Мустафу. То знаєш… той самий харциз, що зруйнував нашу Спасiвку. Тодi над Самарою, де татари з бранцями спочивали, зчинилася з козаками битва. Мустафу зловив на аркан козак Семен Непорадний, та сотник Недоля велiв його вiдвести лубенському полковниковi. Пам'ятай, сестро! Ти показуй, що нiчого по-татарськи не знаєш. Тодi покличуть мене на перекладача. Я тобi лиш тому кажу, щоб ти знала. Може бути, що на перекладача покличуть не мене, а когось iншого, тодi знай, що казати, бо вiд цього залежить наша воля.