Читать «За сестрою» онлайн - страница 44
Андрiй Якович Чайковський
"Егеж, бо мене йому треба було! А так, то звав би мене християнським псом, як iнша уся та погань татарська… чого вони нас зачiпають? Хiба ми їм заважаємо? Нi, нi, ми ще стрiнемось!..".
Павлусь погрозив до вiкна кулаком.
В тiй хвилинi його прикликали до Девлет-гiрея. По дорозi стрiнув Ганну, її теж туди вели.
Стали обоє перед ханом, що держав сина за руку. наче б лякався, щоб його знову не забрали.
- Ви сказали правду, тепер я хочу додержати моє слово, нагородити вас. Чого бажаєте? Коли хочете, оставайтеся з нами. Приймiть нашу вiру, я вас за своїх дiтей прийму.
- Спасибi тобi, могутнiй пане. Нiчого не бажаємо, лиш волi… Пусти нас…
- Хiба вам зле в мене?
- Нам тут добре, та за Україною нам сумно… Хочемо своїх бачити…
- Хай буде по-вашому! Їдьте додому, та не тепер, аж весною. Кого зимовий степ обiйме, тому й не жити бiльше. Будьте ще моїми гостями.
- Та звели, пане, пописати нам грамоти, щоб нас по дорозi татари не чiпали.
- Авжеж, дiстанете грамоти й охорону, поки до своїх не доїдете.
- Тепер, коли ти свобiдний, подай менi руку, мiй друже! - сказав Мустафа, простягаючи руку до Павлуся. - Менi вже розказували, який ти славний козак… Та одне скажи менi: яким чином бачила твоя сестра, як мене полонили, коли вона була в обозi?
- Ось я це й хотiв сказати, - говорить Павлусь. - Тепер признаюся, що я збрехав. То я все бачив, а навмисне сказав на сестру, щоб ти її казав шукати. Без цього не бачити б менi її бiльше.
- Та й хитрун бо з тебе, синку, хитрун! - каже мiрза, всмiхаючись. - Ну, я тобi це вибачу, подай менi свою руку!
В тiй хвилинi Павлусь пригадав собi щось. Вiд того пригаду вiн почервонiв увесь, як буряк. Йому соромно стало, що це забув, що мав тепер сказати. Взяв це за великий грiх.
- Вельможний Девлет-гiрею! Коли ти показав менi стiльки ласки… то я ще про одне тебе прошу, не вiдмов менi цього.
- Хоч би ти сьогоднi просив половину мого майна, й цього тобi не вiдмовлю.
- Нi, майна я не хочу, а лиш ось що прошу: у Сулеймана-єфендiя живе евiльник Остап Швидкий, українець, земляк мiй… Викупи його i подаруй енi.
- Хiба вiн тобi родич?
- Нi, лиш земляк. Та вiн менi був рiдним батьком, як я в неволю дiстався. Вiн завивав менi рани, як мене били нагаями. Я поклявся вiддячитись йому. Хочу йому свободу випросити.
- Добре в тебе серце, мiй хлопче! - сказав Девлет-гiрей. - Остап Швидкий, невiльник, вернеться з тобою в Україну.
Девлет-гiрей велiв написати грамоту i послав гiнця в Коджамбак.
Павлусевi потекли сльози з очей.
Вiн забув про всi злиднi, про всю злiсть до татар. Простив їм усе вiдразу…
