Читать «За сестрою» онлайн - страница 4

Гомiн почав стихати. Де-не-де мекала вiвця. Вiд степу долiтали гомони дикої птицi. Дiд Андрiй, повечерявши з сiм'єю, сидiв ще довгенько на призьбi, покурюючи люльку. Вiн поглядав на зорi, мiркуючи, яка буде погода. Надходив час сiнокосiв, людям треба було погоди.

Вiдтак зняв шапку i почав пiвголосом молитися.

Серед молитви почував якийсь внутрiшнiй неспокiй, наче б чогось тривожився. Вiдмовляючи акафиста, якого знав на пам'ять, вiн пiшов поглянути, чи вартовий бiля ворiт не спить.

Вартовий, загорнувшись кожухом, похожав з рушницею бiля ворiт, муркотячи якусь пiсню пiд носом.

- Спiваєш, Филимоне? - заговорив дiд здалека. Вiн знав, що так то не конче безпечно зближатися до вартового.

- Не спiваю, а пiдспiвую, бо дуже мене сон бере, аби часом не заснути…

- А не чути нiчого?

- А хiба що? Тихо, як в усi… Що воно таке мало б бути чутно?

- Менi чогось лячно, наче б денебудь недалечке вовкулака блукав.

- Ет! Який там вовкулака! Вам би, дiду, спати пора…

- Здоров будь, Филимоне!

- Здоров, дiду!

Дiд Андрiй завернув у село, розпочинаючи акафиста далi вiд того кондака, на якiм зупинився, розмовляючи з козаком.

Йому було соромно, що без причини тривожиться. Вже не йшов на другi ворота, а простував до хати

В цiй хвилинi пролетiв над сивою головою лилик i легенько зачепив його по головi крилом. А може лиш вiтрець вiд крила повiяв. Та вiд цього дiд аж на бiк вiдскочив.

"Господи, що менi сталося?" заговорив сам до себе… "Хiба ж менi вже смерть у вiчi заглянула? Чого я так лякаюся? Не в такiй небезпецi бував, та не лякався, а ось i лилик настрашив…"

Неждано серед тихої ночi залунав церковний дзвiн на тривогу. "Тьфу на тебе! Господи, Спасе, помилуй!.."

Дiд Андрiй, що лиш задрiмав, зараз же схопився й поглянув у вiконце. Вдарила заграва з другого боку майдану. Пожежа! - подумав.

- А нуте, дiтки, вставайте! - гукав дiд, - в селi пожежа.

Усi посхоплювалися вiдразу. Дiд вибiг на двiр. Тут вже гамiр i крики. Вiн розглянувся. Пожежа розгорiлася на всiх чотирьох сторонах села…

Дiд змiркував вiдразу, що це не випадок, а пiдпал… Це напевно татари.

Вiн скочив у хату i вхопив довгий спис у руку.

- Степане! Зброю бери! В селi татари!

Дiти стали плакати, а дiд вибiг прожогом з хати…

На дворi стало ясно вiд пожежi. Цiле село прокинулось. Люди з криком, галасом та зойком стали рятувати свою мiзерiю. Виганяли товар iз стайнi та виносили з хат своє майно.

Про рятунок горючих хат не було що й думати. Не було чим гасити, а солом'янi дахи, висушенi сонцем, займалися один по однiм.

У селi стало, мов у пеклi.

Товар ревiв, вiвцi мекали та вертались до горючих повiток, конi бiгали, мов скаженi, по майданi та перевертали людей, наляканi птицi кружляли в округ полум'я. Дiти плакали, жiнки голосили, козаки накликували, та нiхто нiкого не слухав. Кожен робив, як знав, а дехто таки не знав, що йому робити, i стояв без дiла.

Але татари не показувалися…

В таку скрутну хвилину люди лише знають виносити з хати що пiд руку попаде, i бiльше нiчого.