Читать «За сестрою» онлайн - страница 2

Та якось спасiвчанам до тої хвилини жилось безпечно. Чи Спасiвка не лежала на татарському шляху, чи з якої iншої причини, досить, що до тепер нiщо її не тривожило. Спасiвчани жили безпечно, орали землю, годували худобу й кохали пасiки, славнi на цiлу Заднiпрянщину, та позаводили гарнi сади.

В Спасiвцi жив славний козацький рiд Судакiв. Вони славились тим, що не було мiж ними одного, який не бував би на Сiчi мiж низовим товариством. Iз цього виходило, що було їх мало. Багато з них полягло в боях, багато пiшло в неволю, а жiноцтво переходило до iнших родiв.

Тому то цi Судаки, що остались живими, багатiли на цiле село i з того були в усiх у великiй пошанi.

Рiдня Судакiв у той час складалася з старого дiда Андрiя - яких 70 рокiв, його сина Степана, жiнки Палажки, двох синiв Петра й Павла та дочки Ганни.

Властиво, Петра тодi вже не було дома. Пiшов на Запорiжжя.

Другому синовi Павловi було п'ятнадцять, а дочцi Ганнi тринадцять рокiв. Поки дiти були молодшi, цiлим господарством клопоталися Степан iз жiнкою. Дiд Андрiй пильнував пасiки, наглядав хати й дiтей. Уважав за свiй обов'язок привчити Павлуся до лицарського ремесла. Отже, вчив його їздити на конi, кидати списом та арканом, стрiляти з рушницi та з лука й орудувати шаблею.

В iнших хвилинах розповiдав йому про Запорiжжя, про козакiв, їх звичаї та про походи й пригоди iз свого життя.

Дiти слухали залюбки оповiдань дiдуся, а Павлусевi снилися вiдтак бої з татарвою, широкий степ, i вiн мрiяв усе про те, коли то й вiн пiдросте та стане славним козаком. Павлусь i Ганна дуже любилися. Вiн її вчив потай дiда тих усiх штук, яких навчився вiд дiдуся, бо дiдусь усе говорив, що це не жiноче, а козацьке дiло.

Вiд цих оповiдань вироблялася в Павлуся завзята козацька вдача. В такiм молодечiм поривi робив вiн не одне таке, за що хотiли його батьки покарати. Тодi вiн утiкав або до дiда в пасiку, або в тернину, звiдки не вийшов би нi за що в свiтi, хоч не раз бував дуже голодний.

Тодi вже Ганна просила за нього, так уже просила, так плакала, поки не випросила вибачення.

Тодi бiгла в тернину. Вона одна знала, де Павлусь ховався, i звiщала йому добру новину.

Верталися разом додому веселi й щасливi…

Батько, звичайно, в такiм випадку грозив Павлусевi пальцем, а до Ганни промовляв:

- Козир-дiвка! Тебе лише в посли слати…

З цього завелась мiж дiтьми така любов, що одне без одного жити не могло i, здасться, не було нiчого такого, чого б не зробив Павлусь для Ганнусi…

Було це одної лiтньої недiлi в червнi.

Люди поприходили вполудне з церкви.

На дворi стояла гарна погода. Пообiдавши, розiйшлися спочивати. Старi полягали в холодку пiд деревиною, жiнки порались iз посудою, а молодь проходжувалася по майданi. Так тривало, поки не задзвонили до вечiрнi.

Тодi все, що могло ходити, пiшло до церкви. Та церква була маленька й не могла всiх помiстити.

Тож хто приходив пiзнiше, ставав або сiдав пiд церквою. Парубки йшли на дзвiницю, а дiвчата ставали гуртками по другому боцi.

По вечiрнi розбрелися всi по майданi. Старi посiдали на призьбах пiд хатами або таки на травi. Недалеко церкви сидiли, балакаючи, старшi жiнки.