Читать «За сестрою» онлайн - страница 36

Павлуоь знав, що його жде. Йому стало жаль молодого життя, та дарма, така вже козацька доля. Про це вiн багато наслухався вiд покiйного дiдуся. Вiн теж козацька дитина i не лiпший вiд iнших. Як гинути, то й гинути.

Павлусь був гордий з того, що вiн хоч такий ще молодий, а зазнає козацької слави. Його певно посадять на паль. Та вiн пiде смiло на смерть з козацькою пiснею на устах. Ворог напевно не побачить його плачу. Та вiн ще погано вилає усiх татар i їхнього Магомеда. Тож то татари лютитимуться, як вiн, заки йому вiдрубають голову, гукне на все горло: "Ви всi свинячi пута, а ваш Магомед то цiла свиня!" Павлусевi стало вiд цього смiшно i вiн справдi засмiявся вголос.

- Чого ти смiєшся? - питає татарин.

- Хiба ж не можна?

- Ти певно не знаєш, що тебе жде.

Павлусевi мелькнула спасенна думка. Вiн вiдповiв:

- Як вiдрубають голову, то не одну, а двi.

- А то як? Хiба в тебе двi голови?

- В мене одна, а в тебе друга, то, отже, двi…

- Хiба ж менi за що?

- Побачиш. Ти сподiваєшся заплати за втiкача?

- Егеж. Сулейман-ефендi багатий чоловiк i заплатить добре.

- Так, як усе?

- Так, як усе.

- Коли бо нi. Цим разом або голову втне, або вибатожити повелить…

- Тобi б язик врiзати за твою дурну балачку, - сердився татарин.

- Та не сердься, бо я правду кажу. Та одне тебе спитаю: чи ти мене пустиш їхати, куди я пустився?

- Нi.

- Значить: приведеш мене до дому Сулеймана?

- Так!

- Ну, добре, менi вже тепер нiкуди їхати, а просто додому.

- А хiба ж ти не втiкав в Україну?

- Нi! Мене послав пан по знахаря. В степу знахар славний живе. Я знаю його печеру. У мого пана син недолiток занедужав; що й робили, нiчого не помагає. Так бранцi переповiли пановi про нашого знахаря. А вiн менi дiдусем по мамi приходиться. Так пан Мустафа кличе мене, гладить по головi та й каже "Їдь по того славного чоловiка, бери найлiпшого коня з мого табуна, хай приїжджає сюди. Я його золотом обсиплю, як вiн поможе. Коли не привезеш, каже, то твоя смерть". Тепер хай буде тому смерть, що менi не дав доїхати. Ну! Мустафа-ефендi гарненько тобi подякує…

- А ти певно брешеш…

- Незадовго побачиш, чи брешу, їдьмо скорше… Татариновi стало страшно. Вiн знав, що Мустафа гострий чоловiк i жартiв не знає. Тепер ще Павлусь став поспiшати.

- Чому ти менi вiдразу цього не сказав?

"Бо менi самому таке на гадку не прийшло", подумав собi Павлусь, а голосно каже:

- Тепер можу тобi сказати усе. У нас так: їдеш по знахаря для хворого, то не оглядайся позад себе, анi не кажи нiкому, уди їдеш, а то вся знахарева сила пропала i хворому не поможе. Iк прийдеш до знахаря, так вiн зараз тебе питає: "А не оглядався позад себе? Не казав нiкому, куди їдеш?" Ти скажеш правду, то вiн i вусом не моргне i не поїде. А коли ти оглядався або сказав, а збрешеш, то вiн поїде, але не вилiкує. Тому я тепер до знахаря не поїду, бо коли б збрехав i вiн приїхав, а не помiг, то Мустафа-ефендi йому голову вiдрубати накаже; а менi його шкода, бо кажу тобi, вiн менi дiдусем приходиться i славний знахар. Їому 150 рокiв зроду. Борода в нього по саму землю, а вiї такi, що цiле лице заслоняють. Казала моя покiйна бабуся, царство їй небесне, що вiн вродився з зубами, з оселедцем i з вусами.