Читать «За сестрою» онлайн - страница 35

Павлусь, їдучи майданом, здiйняв шапку i став молитися.

Коли виїхали в степ, вiн важко задумався над тим, що довiдався вiд земляка. Вiн втратив надiю на те, щоб визволити сестру.

Старшина над конюхами був уже старший лiтами татарин. Вiн зараз догадався, що Павлусь щось дуже провинився, коли його сюди послали.

Перше привiтання його було таке, що вiн ударив його долонею по спинi. Спина заболiла так, що Павлусь аж крикнув з болю.

- Дай йому спокiй, Муйо! - каже татарин, що його сюди привiв. - Його що лиш вибили…

- Тут iще не так виб'ють, як буде неслухняний…

Павлуся заставили доїти кобили, робити каймак (сир) та кумис (горiлку з кобилячого молока). Не було йому спочинку вiд свiту до ночi. Та Павлусь робив своє дiло, слухаючи у всiм Муя. Биття вiн боявся, мов вогню. Так тривало три тижнi.

Тепер пiслав його Муйо пасти табун. Це вже була легша робота i бiльше свободи.

Павлусь любив конi.

Як лиш дiстався сюди, став придумувати спосiб утечi. Коня вже вибрав. Приготовлявся до втечi, помалу i з розмислом. Вiн почав обкрадати товаришiв конюхiв. В одного вкрав ножа, в другого сумку на харч, в третього узденицю. Все це ховав нiччю в дуплаве старе дерево. А що покiрний, слухняний, усiм служив охоче, то й нiхто його не пiдозрiвав.

Павлусь усе думав про те, чого йому в дорозi буде треба, i зараз для себе ховав.

Одного дня виїхав Сулейманiв син Мустафа оглядати табун. Вiн пiзнав зараз Павлуся i прикликав його до себе.

- Добре тобi тут?

- Добре, дуже добре.

- А спина загоїлась?

- Нi знаку нема.

- То навчило тебе бути покiрним?

- Навчило.

Муйо признав, що Павло (так його тепер прозвали) дуже добрий хлопець i слухняний.

- Позавтра вернешся до покоїв…

- Як прикажете.

А собi подумав Павлусь: "Чорта лисого швидше побачиш, як мене в покоях".

Iншi невiльники дуже завидували Павлусевi.

Мустафа застав при конях великий порядок. Похвалив усiх i нагородив Муя.

Настала нiч.

Павлусь не хотiв довше вiдкладати утечi. "Або втечу i вернусь сюди з козаками й усi тi шатра поперевертаю, або мене зловлять i повiсять. Довше в такiм жити не можу, а бiдної Ганнусi, мабуть, таки не вiдшукаю, пасучи табуни або послугуючи татариновi у дворищi".

Коли всi позасипляли, Павлусь повиймав накрадене добро з дупла, натягнув кожушину, перевiсив сумку з паляницями через плече, узяв сiдло i пiшов мiж конi.

Свого вибраного ще з вечора припняв на мотузi. Тепер осiдлав його, перехрестився й рушив на пiвнiч до Перекопу.

Павлусь набрав досвiду. Вiн знав, як зловити в рiцi рибу, як застрiлити з лука птицю; а ще знав, що це харциз i як його треба стерегтися.

Коли б тiльки за Перекiп, а там уже степ. А в степу може й козакiв зустрiнути. А нi, то навпростець на Сiч Запорозьку… Павлусь i не думав про те, що не знає на Сiч дороги.

Вiн виминав татарськi села i їхав навмання степом.

Коли розвиднiлось, годi було хлопцевi не стрiнути татар у степу. Та вони його якось не чiпали. Дехто i запитався, куди вiн їде, та Павлусь вимовлявся, що його послали за орудкою i вiн має вертатись зараз. Його не спиняли.

Та трапився татарин, що не повiрив. Вiн пiзнав Сулейманового коня. Павлусь назвав iнакше улус, звiдки нiби то виїздив. Татарин зв'язав йому руки й повiв прямо в Коджамбак, де надiявся на нагороду за пiйманого втiкача.