Читать «Українська історія в «Божому ігрищі: історії Польщі» Нормана Дейвіса» онлайн - страница 25

Аналізу чи просто навіть якогось опису операції «Вісла» ми в книзі Дейвіса не знайшли. Утім, прикметно, що, за поданням Дейвіса, писали німецькі джерела про цей «варварський вихід». Вигнанці вважали це «за простий акт помсти, натхненний тими самими расистськими і шовіністичними мотивами, які спонукали до таких дій нацистів. Вони стверджували, що стали жертвами актів жорстокості та геноциду й налічують мільйони своїх мучеників» [1, с. 869]. Дейвіс не довіряє цим визначенням, опираючись на те, що цифри жертв не співпадають iз цифрами вигнанців, які надавали польські офіційні джерела. Він вважає неправими обидві сторони, твердячи, що «німецьке населення з тих земель прогнала не «польська помста», а спільна постанова переможних союзників» [1, с. 870]. Виганяли не менш брутально й українців. Все робилося руками поляків, але говорити про «польську помсту» українці теж, виходить, не можуть, а можуть тільки кивати на «переможних союзників». Але ж історія свідчить, що найбрутальніші злочини чиняться саме тоді, коли є на кого скинути власну провину..

Нам видався прикметним той фрагмент, де Дейвіс розглядає цікаву тему щодо різної вимови назв деяких польських міст. Так, зокрема, він подає, що Сталін під час розмови з Миколайчиком на його слова, що Вроцлав тобто Бреслау, був «суто німецьким містом», відповів, що це місто з давніх часів було слов’янським і йому «ніхто не заважає повернутися до своїх давніх історичних традицій». І тут найприкметнішим нам видалося зауваження Дейвіса, що Сталін у тій розмові насправді вживав назву «Борислав» [1, с. 828].

Дуже цікаво, тим більш, що німецька вимова «Бреслау» є схожою з цим. То чиє ж насправді місто Бреслау (Вроцлав)? Дейвіс явно затурбувався з цього приводу, адже нижче заявив, що треба «для давніх часів говорити «Вратислав» [1, с. 830]. Та ж ясно! Нехай хоч західнослов’янська вимова, аби не східнослов’янська, а точніше — українська. А саме тут же й міститься фокус проблеми — у питанні, хто на які кордони мав би претендувати і на якій підставі, i де та історична справедливість, яка була, як каже Дейвіс, у питанні щодо польських кордонів не врахована. Вона не враховувалася уже з дуже давніх часів, до того ж самими поляками — ще тоді, коли Польща виникала як держава. Але Дейвіс цього не бачить, а тому поводиться з українською історією доволі довільно.

Так, щодо того ж Вроцлава він пише, що оскільки його покинули німці, а замість них його заселили поляки зі Львова й привезли сюди університет, бібліотеку тощо, то його скоріш треба вважати «за часткову реінкарнацію Львова, ніж за продовження Бреслау». Але сучасні українці, — пише далі він, — не зважаючи на те, що у Львові живе мало родин, що жили тут до радянської влади, говорять так, ніби Львів завжди був «їхнім містом». «Насправді, — заявляє Дейвіс, — радянський Львів витворили таким самим штучним способом і з тих самих причин, що й польський Вроцлав» [1, с. 829]. Але якщо навіть не враховувати той сталінський «Борислав» (хоча, а чому ні?), все ж таки, напевне, долю цих міст зіставляти було не зовсім коректно — давньоукраїнський Львів після довгих історичних перипетій став знов українським. Що ж тут штучного? Те ж і з Вроцлавом, тільки польським. Штучність же в темі Вроцлава може бути тільки в одному варіанті — якщо Сталін був правий і він колись був, дійсно, Бориславом. Дейвіс правильно відмічає, що «єдиною країною, якій ніколи не належало місто до 1939 р., була Росія» [1, с. 830]. А цього ніхто ніколи i не стверджував.