Читать «Українська історія в «Божому ігрищі: історії Польщі» Нормана Дейвіса» онлайн - страница 23

Повернувшись же до глави «Granice», зазначимо, що y ній виринає багато важливих історичних моментів, на які Дейвіс не звертав належної уваги весь час у своїй книзі, а тут йому доводиться з ними стикатися. Так, говорячи, що східний кордон Польщі після Другої світової війни породжував найбільше суперечок, він каже, що «його доля була пов’язана з насиченою усобицями історією польсько-радянських кордонів на землях, де жило відносно мало поляків і не було росіян, проте Росія й Польща сперечалися за них протягом сторіч» (с. 820). Але ж це не пояснює, чому цей кордон породжував більше суперечок, причому — у віках, ніж не менш важливий польсько-німецький кордон, і знову ж таки піднімає питання щодо того, що треба було тут Росії, якщо на східному кордоні Польщі росіян ніколи не було? А якщо й поляків тут «було мало», то чия ж то була земля? Дейвіс дає відповідь: «Східна Галичина, відома полякам як Східна Малопольща, а українцям як Західна Україна, безперечно, була територією, де переважали русини» [1, с. 825]. Ось — знов «русини»! З усіма витікаючими з цього наслідками, головним з яких є те, що ніякої української землі, за яку українці мали б право воювати, за Дейвісом, не було, немає i бути не може — точно, як і української мови за графом Валуєвим. Так «українське питання» просто випирає з тематики, що її досліджує Дейвіс, але він необхідного розуміння його, на жаль, не демонструє.

Слід визнати цікавими такі загальні розмірковування Дейвіса, як-то: «Люди, що живуть на островах або на власних субконтинентах, на превелику силу можуть зрозуміти територіальну одержимість народів, замкнених на суходолі. Ніколи не постававши перед перспективою віддати Кент Німеччині або Каліфорнію СРСР, вони схильні з глузливою безтурботністю, якщо не зневагою, дивитися на тих, хто ладен накласти головою за п’ядь землі або за пунктирну лінію на карті. В цьому аспекті пристрасті, пов’язані з історією сучасних польських кордонів, справді дуже далекі від головної сфери зацікавлень англосаксонського світу» [1, с. 813]. Так, але цей підхід він зовсім не застосовує щодо українців та їхньої землі, за яку вони століттями клали голови у боротьбі з тими ж поляками. Тому коли він далі каже, що «полякам не дозволили самим визначати свої кордони» [1, с. 813], то напрошується коментар, що можна собі тільки уявляти, що б поляки навизначали, якби їм таке право було надане. Не можна говорити, що Дейвіс не розглядає претензії українців. Розглядає, але ось, так би мовити, «польську справедливість» щодо кордонів він бачить, а «українську» ні.

Це видно вже по самих його визначеннях. Так, звертаючись ще до подій 1918 р, він каже, що на прикордонних між Польщею й Росією територіях існували «сепаратистські рухи, бажання яких не збігалися з бажаннями ані поляків, ані росіян» [1, с. 823]. Це він тут має на увазі українців і литовців. Як бачимо, в поляків і росіян — «бажання», а y цих двох народів — «сепаратистські рухи»…