Читать «Українська історія в «Божому ігрищі: історії Польщі» Нормана Дейвіса» онлайн - страница 24

Тут Дейвіс торкається й деяких проблем з історії УНР, але дуже побіжно — головно в тому аспекті, який стосується домовленостей між С.Петлюрою й Ю.Пілсудським [1, с. 825]. Конфлікти ж були розв’язані остаточно, як він каже, одним способом — «радянським примусом», хоча далі сам же пише, що в Галичині український національний рух придушили самі поляки [1, с. 825]. То вже в цьому вдумливий вчений побачив би головну причину майбутнього конфлікту між поляками й українськими націоналістами, але Дейвіс цього не бачить.

Більш того, далі він пише, що «від самого початку взявши право до своїх рук, українські лідери зруйнували всі шанси на співпрацю чи компроміс. Своїм одностороннім проголошенням Західноукраїнської Народної Республіки у Львові 1 листопада 1918 р. вони спровокували поляків на масову відплату, що не вщухала аж поки не була завойована вся провінція» [1, с. 825]. Значить, полякам можна одностороннє створювати незалежну Польщу, а навіть мати право, нехай і не реалізоване, самим визначати кордони, а навіть робити масові відплати, українцям же — ні. Останні виявляються винними в усьому, бо все провокують самі. А це вже нагадує не стільки польські підходи, скільки сучасні російські, за якими, зокрема, винними в українському голодомор 1932–1933 рр. виявляються… самі українці. Тож відносно України й українців у Дейвіса ніякий не «безсторонній» підхід, як він хоче всіх переконати, а звичайний підхід людини з мисленням імперіаліста, що для британця є цілком органічним.

Щодо ж вирішення питання відносно польських кордонів у 1945 р., то Дейвіс відмічає невдоволеність поляків тим, що СРСР висунув претензію перед союзниками на приєднання Східної Галичини до СРСР. І тут він подає цікавий факт: «Черчіл, — пише Дейвіс, — напередодні Ялтинської конференції примусив представника польського уряду Станіслава Миколайчика визнати радянські пропозиції щодо кордонів Польщі так: «Ви на межі знищення. Якщо ви не визнаєте цього кордону, вас викреслять назавжди. Росіяни промчать крізь вашу країну, й ваш народ буде ліквідований» [1, с. 825]. На жаль, Дейвіс не враховує цю фразу Черчилля у своїх підходах до історії України, тому він так і не зрозумів логіки боротьби українців за свою незалежність, яку вони вели вже будучи давно «викресленими» тими ж росіянами. Поляки теж відчули на собі важкість тієї «руки Москви» після 1772 р., але й до середини ХХ ст. це їх ще нічому не навчило.

Що ж стосується того, якими методами встановлювалися кордони Польщі, то Дейвіс фіксує й масові переселення, як він пише, «поляків і неполяків», зазначаючи «нечувану річ — кордони мали пріоритет над людьми», а також фіксує i те, що «принцип національної самовизначеності був відкинутий з цинічною послідовністю» [1, с. 826].

І тут цікавим є таке його спостереження, що Й.Сталін, по суті, базувався на проекті кордонів Східної Європи царського міністра Сазонова, опублікованому в 1914 р. «В короткій перспективі, пише він, — його плани зазнали невдачі, але в тривалій, в руках Сталіна, вони були реалізовані з нелюдською увагою до деталей» [1, с. 826]. Проблемі «переселення», а на ділі вигнання представників національних меншин, найперше — німців і українців, Дейвіс приділяє увагу, але — більше темі вигнання німецького населення, оскільки воно зачепило 16,5 млн. населення [1, с. 868].