Читать «Українська історія в «Божому ігрищі: історії Польщі» Нормана Дейвіса» онлайн - страница 26

«Ніде не пояснено, пише далі він — чому в офіційній радянській літературі це місто найчастіше згадують з російськомовним варіантом назви, як Львов». А ось і неправда, бо в СРСР українською мовою Львів завжди звався «Львів».

«Ніде немає навіть натяку на поляків та євреїв, що колись жили в місті», — пише Дейвіс. Теж не правдиво, адже в радянському Путівнику по місту Львів 1962 р., текст з якого сам же Дейвіс і цитує, чітко зазначено, що в середині ХІV ст. «західні руські землі разом зі Львовом загарбали польські феодали» [Цит.: 1, с. 830].

А далі в Дейвіса виринає щось зовсім незрозуміле, адже він твердить, що «назву міста насправді треба вимовляти як В-Р-О-Ц-Л-А-В» [1, с. 830]. І з якої це радості, запитаємо ми, князь Данило Галицький з династії Рюриковичів-русів, засновуючи місто для свого сина Лева i називаючи його в його честь, розмовляв би польською і перед «-лев» уживав би якийсь «вроц-»?.. Дивно. Тому всі подальші розмірковування Дейвіса на цю й дотичні теми ми не вважаємо серйозними.

Тим не менш, якщо не можна погодитися з Дейвісом у тому, що після 1945 р. «українці отримали Українську РСР, що втілила в життя гасло «Великої України від Сяну до Дону» [1, с. 832], адже УРСР аж ніяк це гасло не втілювала ні в яких його аспектах, то з його думкою, що «такі радянські національності, як литовці, білоруси й українці, з іншого погляду, мали небагато причин для радості», можна погодитись.

Про те ж, що про «польську помсту» можна все ж таки певною мірою говорити — принаймні щодо українців, свідчить матеріал Дейвіса, де він описує стан релігійного життя в комуністичній Польщі (як він її називає «третя Річ Посполита» /с. 957/). Так, після опису доволі непоганого життя Римо-католицької церкви Дейвіс зазначає, що в країні легітимно існувало й ще десятка зо два інших віросповідань. І у всіх він фіксує більш-менш нормальний стан розвитку. Але це в греко-католиків. Пише так: «У цьому світлі єдиною деномінацією, яка обґрунтовано могла стверджувати, що страждає від дискримінації, якщо не від активних переслідувань, була уніатська церква, громади якої були розпорошені по західних територіях унаслідок переселення українців в 1945–1947 рр.» [1, с. 918]. Отже, він розуміє, що то була церква саме українців, і її становище промовисто свідчило саме про утиски з боку поляків на національному, а не на релігійному ґрунті. Тож видно, що «польська помста» таки існувала й українців вона діставала, навіть уже вигнаних з рідних земель, всі роки існування тієї комуністичної Польщі.