Читать «Молоко з кров'ю» онлайн - страница 114

А тут… Подивіться на нього! Поголився. Розцвів, як старий будяк.

— Не чіпай мене, жінко, — попросив незвично жалібно.

Тетянка відчепилася. «Ой-йой, як зранку, так і до останку, — подумала. — Все одно до мене вернеться. Діти ж сюди їдуть! І Ларка з чоловіком та малим, і близнючки, як з інституту в Рокитне навідуються». Знала німцеву слабину.

Стьопка вийшов за огорожу і зупинився — вулицею сунула хмільна молодіжна ватага і горлала: «Этот День Победы! Порохом пропах! Это праздник…»

Чогось маму згадав, яку тільки на жовтій фотокартці бачив, батька-каліку. «Що ви про те знаєте? — подумав гірко і опустився на лавку. — Покурю поки», — вирішив.

Десь на другу ночі село затихло. Німець підвівся і пішов до Марусиного двору. Визирнув з-за квітучого бузкового куща — відчинене віконце. До двору крок зробив — як стрільне у попереку.

— От йо… — скривився. За поперек вхопився і, вже ледь стримуючи біль, зробив ще один крок.

Маруся стояла біля відчиненого вікна. Пряма, як струна, чорні коси сивина не пофарбувала, очі пекучі сяють, на високих грудях — намисто червоне.

Німець ледь дійшов до вікна, дихалку забило.

— Марусю… — сказав, як відхекався. — Марусю… Чуєш? Можна я через двері увійду? Бо щось воно… стрільнуло. Не зможу через вікно… Марусю! Чуєш?

Мовчить Маруся. Притисла руку до грудей, нахилилася вперед. З вікна. До німця.

Він насторожився: може, щось сказати хоче? Руку до неї простягнув.

Маруся сполотніла, хитнулася…

Німець хотів підхопити її, підтримати, та Маруся раптом впала назад, у кімнату, і німець встиг вхопитися лише за червоне коралове намисто. Нитка дзизнула і розірвалася. Важкі червоні намистинки розлетілися світ за очі. У німця в руках лишилася лише гола нитка з однією червоною намистинкою, що якимсь дивом затрималася на нитці.

Німець закляк — не перелякався, не заплакав. Стояв під відчиненим вікном, дивився на розірвану нитку і вже точно знав — це кінець.

Серце закалатало, ніби хтось у дзвони тривогу забив. Схаменувся. Затис у долоні єдину червону намистинку на розірваній нитці, ступив був до дверей, та повернувся і поліз до кімнати через вікно.

Маруся лежала на підлозі. На спині. Чорні очі широко розкриті. Здивовані. Рука біля грудей застигла. Вуста ледь помітно всміхаються… Не стара. Геть не стара.

Наче не п'ятдесят вісім, а вісімнадцять. Красива. Найкрасивіша, мов та зачарована квітка, яку всі прагнуть побачити, але не судилося.

Німець сів біля Марусі на підлогу, обережно закрив їй очі і тільки тепер заплакав.

Коли небо посірішало, наче попелом вкрилося, німець виліз через вікно надвір, пішов до огорожі і тільки біля великого бузкового куща зрозумів, що й досі стискає у долоні розірвану нитку з однією червоною намистинкою. Зупинився. Обережно поклав нитку з намистинкою під кущ, загорнув землею і пішов до своєї хати.

Тетянка спала. Німець розворушив жінку, сів на табуретку і сказав:

— Маруся померла. Біжи до людей. Поховати треба…