Читать «Молоко з кров'ю» онлайн - страница 112

— Кажуть, голова усіх корів туркам продав, — сказала Тетяна якось увечері.

— Як це? — не зрозумів німець.

— Демократія і незалежність, он як! — уїдливо відповіла Тетянка, та німець згадав Романа Хом'яка, відповів серйозно:

— Що ти розумієш, жінко? У нас ще — справ і справ.

— Ото ж я і дивлюся, що Поперек крутиться, ніяк не зупиниться. Справ у нього — повно! Корів з господарства продав, трактори продав, клуб в оренду якійсь фірмі здав, а де гроші — ніхто не знає.

— Є люди… Розберуться і з твоїм Попереком!

Тетянка хотіла було плюнути, мовляв, Поперек такий мій, як і твій, та на близнючок глянула і вчасно язика прикусила.

— Скоріше б розібралися, — відповіла.

Та час минав, а життя в Рокитному ставало усе гіршим. Білі дні минали, мов порожні залізничні вагони, дзеленчали, позначаючи, що були, та не лишали по собі ні радості, ні користі, ні зиску.

Німцю усе важче було зустрічатися з Марусею. Гляне на нього:

— Що нового, Стьопо?

І що він їй розповісти може? Що Надійка і Любаня серце зігрівають? Що Ларка, як у Рокитне з міста заскочить, то обцілує неголені щоки, свого малого на руки кине — бався, батьку, з онучком Степанчиком!

Ні. Не може німець Марусі цього розказувати, бо така самотня лишилася, що серце крається.

— Е-е, Марусю! — зітхне. — Нема новин. Тобі ж про буряки нецікаво?

— Нецікаво, — скаже. І — кам'яніє. Німець і без окулярів бачить — кам'яніє, наче життя з неї — по краплі у пісок.

Раз вночі під вікном став. Маруся до нього нахилилася.

— Не ходи більше, — мовила тоскно. — Одній мені треба побути…

— Нащо одній? — перелякався німець. — Дозволь хоч іноді…

— Як потрібний будеш, покличу, — відрізала.

Зачинила вікно, наче повітря забрала. Надворі дев'яносто п'ятий вирував. Як сів з тої пори німець на лавку біля свого двору, так і прилип — усе виглядав, коли віконце відчиниться.

Сім років чекав.

Розділ 4

Румунка і німець. Ніч

Рокитнянці не знали, як усі ці роки жила Маруся.

— Може, померла? — ставали під хвірткою, у вікна заглядали.

— Не померла, — переконувала беручка онука діда Нечая Галька. — Я у тітки Марусі щодня яйця на продаж беру. І сьогодні зранку забігала.

— А чого ж не вийде на вулицю ніколи? — дивувалися баби.

— Каже, справ у хаті повно, — доповідала Галька, і врешті всі звикли до Марусиного відлюдництва і навіть забули б зовсім, та поштарка тітка Дуся раз на місяць приносила до Марусиної хати пенсійні копійки, тож переконувалися — жива.

Проте неправда, що Маруся зовсім не виходила з хати: поралася біля курей, вимітала листя з двору і навіть забила стару дірку в огорожі. А ще — дивилася на лавку біля Стьопчиної хати, бо звикла, як до ранкового сонця, що сидить німець як прив'язаний, чекає…

«І що нам той день? — дивилася на Стьопку здалеку, гортала сумні думки. — Хіба можна було довірити кохання дню? Людські погляди розірвали б його на шматки лише за один такий день. І згадки б не лишилося. Ні… Любов — не для чужих очей. Любов — то таємниця. Незбагненна примха безрозсудного серця. Квітка папороті. Палкі обійми під сонцем не змусять ту квітку розпуститися вночі. Тільки — дві зорі, що раптом перестануть світити холодним блакитним вогнем, запалають теплим світлом любові і впадуть у своє кохання, як у темний, безлюдний ліс, де на них уже чекає квітка папороті. І що його бідкатися про загублене життя? Любов — краща за життя. І щоби це зрозуміти, треба прожити ціле життя».