Читать «Молоко з кров'ю» онлайн - страница 115

— Господи! — Тетянка зойкнула і заплакала.

Німець подивився на неї з дивним спокоєм. Попросив:

— Біжи…

Наступного дня, десятого травня, півсела викрутилися, але усе, що треба для Марусі, зробили. І недуже важко це було, бо серця не рвали — не рідня, а гроші на похорон Маруся на столі лишила. І одяг на дивані розклала, та увесь вишитий кульками червоними.

— Горох? — здивувалася Нечаєва Галька.

— Який горох? — похитала головою Тетяна. — Коралі… Не інакше.

Впоралися. Старих бабів біля Марусі на ніч лишили, а на ранок одинадцятого уже яма готова була.

Тетянка повернулася додому десятого травня пізно увечері і знайшла німця на підлозі посеред хати.

— Ат йо! — не втрималася, бо завжди від чоловіка самі сюрпризи!

Спробувала перевернути, а він — як колода. Побігла до фельдшера. Удвох Стьопку на диван затягли.

— Інсульт! — виголосив фельдшер Тетянку заспокоїв. — Та не переймайтеся, тітко! Зараз такі ліки, що ваш дядько ще за дівками бігатиме.

— Коли? — спитала Тетянка.

— Що коли? — не зрозумів фельдшер.

— Коли бігатиме?

— Ну. Це залежить від того, як розвиватиметься хвороба. Одні місяцями лежать, інші уже за тиждень на ногах, — пояснив фельдшер.

Тетянка захитала головою. «Виходить, не попрощається з Маруською своєю», — зітхнула подумки.

Одинадцятого травня Марусю поховали. Тетяна поплакала, наче якийсь шматок її власного життя пішов у небуття.

Стьопка колодою лежав у хаті. Усе розумів, кліпав очима, як на щось погоджувався, а на дев'ятий день після Марусиної смерті з неймовірними зусиллями спробував сісти на постелі, та не зміг, упав. Тетяна до нього кинулася.

— Стьопо… Ти чого?

Німець одним краєчком губ ледь чутно прошепотів:

— Поможи…

— Авжеж, авжеж! Усе зроблю, — заметушилася Тетяна — Чого хочеш?

Німець спробував щось сказати, та Тетяна не розчула. Нахилилася до самих Стьопчиних вуст.

— Кажи, кажи…

Німець ледь чутно щось прошепотів. Жінка відсахнулася.

— Та ти що?!

По Стьопчиній щоці потекла сльоза.

— Поможи, — прошепотів затято.

Тетянка розревлася, голову руками обхопила і побігла кудись.

Пізно увечері затягла до хати звичайного візка на коліщатках. На такий візок можна з десяток повних ящиків завантажити і — нічого йому, міцний. Витерла заплакані очі, допомогла чоловікові перелізти на візок і повезла його з хати.

За хатою — сарай. Тетяна затягла візка до сараю, присіла на візок біля Стьопки і заплакала.

— А діти…

— Виросли, — відповів ледь чутно.

— І що я їм скажу? Онде близнючки та й Ларка з міста щодня дзвонять — як тато, як тато?

— Скажеш, що сучий син, так і думатимуть. А скажеш, що любив їх, негнівно згадувати будуть.

— А я?

— До дівчат їдь. У місто…

— Гріх… Не потрапиш у рай…

— Рай — то день, а мені ніч випала, — відповів уже з останніх сил.

— Не можу я, Стьопочко! — розридалася.

— Зроби мені хоч одне добре діло. — Сили покидали німця, трусився, як у лихоманці. — Не можу я тут. Мені до Марусі треба…

— Прости мене! За все.

— І ти мене прости, — відповів. І попросив: — Поможи…

Тетянка допомогла чоловікові сповзти з візка, усадила на солому і поклала йому в долоню звичайного кухонного ножа.