Читать «Поклик Ктулху» онлайн - страница 10

1 листопада 1907 року до поліції Нового Орлеана звернулися мешканці південної території штату з розпачливим проханням захистити їх від страшної небезпеки. Тамтешні поселенці, люди прості, але доброзвичайні, нащадки тих, хто захищав Новий Орлеан під орудою Лафітта, опинились у полоні жаху від невідомої сили, яка знущається з них і тероризує кожної ночі. Очевидно, це творили послідовники культу вуду, але культу куди страшнішого, ніж усі досі відомі; до того ж, відколи в темному жаскому лісі, де ніхто не відважувався оселитися, почав лунати безупинний гуркіт тамтама, з навколишніх селищ безслідно зникли кілька жінок і дітей. З того лісу долинали божевільні зойки, несамовитий вереск, дикі наспіви, від яких кров холола в жилах, виднілися шалені танці диявольських вогнів, і людям, заявив переляканий поселенець, уже немає сили терпіти ці відьмацькі забави.

Отож, надвечір того ж дня загін із двадцяти поліціантів у двох фургонах й автомобілі з тремтячим посланцем у ролі провідника рушили в путь. Коли дорога стала непроїзною, вони залишили свій транспорт і кілька миль чалапали мовчки по болоту і крізь похмурий кипарисовий ліс, куди ніколи не зазирало сонце. Потворне коріння і зловісні обвислі петлі іспанського моху заступали їм шлях, і раз у раз купи вологого каміння чи рештки зруйнованої стіни підсилювали враження від натяків провідника на те, як тяжко ведеться тут місцевому люду. Картину доповнювали дивної форми дерева і порослі грибами острівці. Нарешті з’явилося поселення скватерів, безладна купка хиж, і одразу ж до них збіглися істерично збуджені мешканці, які скупчилися навколо кількох ліхтарів. Десь далеко попереду вже вчувався гуркіт тамтама, і вереск, від якого тіло ціпеніло від жаху, раз по раз долинав із поривами вітру. Червонуватий відблиск теж, здавалося, просочувався крізь рідкий підлісок попри безмежжя темряви нічного лісу. Хоч усі залякані скватери боялися знову залишитися віч-на-віч із диявольським культом, проте жоден із них не погодився ступити бодай на один крок ближче до місця бісівського ритуалу. Тож інспекторові Леґрассу і дев’ятнадцятьом його колегам довелося самим, без супроводу провідника, поринути в чорні глибини страшного лісу, до яких іще жоден із них навіть не наближався.

Місцина, в яку тепер зайшли поліціанти, віддавна мала погану славу, суттєво не досліджена і не відома білим людям. У цих краях ходили легенди про приховане озеро, небачене оком смертного, у якому мешкало величезне безформне біле поліпоподібне створіння з очима, що світилися, і скватери пошепки розповідали про появу демонів із кажанячими крилами, що опівночі вилітали з підземних печер, аби поклонитися йому. Казали, воно жило там ще до приходу д’Ібервіля, до Ла Салла, до індіанців, і навіть до появи всіх звірів і птахів у лісі. Воно являло собою чистий нічний жах, і подивитися на нього було певною смертю. Але воно являлося людям уві сні, і таким чином вони знали достатньо, щоб триматися подалі. Нинішня вудуїстська оргія насправді була лише квіточкою на тлі цієї огидної землі, але розташування було досить поганим; відтак, напевно, саме місце сектантської відправи жахало скватерів чи не більше, ніж шокуючі звуки і події.