Читать «Поклик Ктулху» онлайн - страница 8

Говард Лавкрафт

Фігурка, яку повільно передавали із рук до рук для ретельного та обережного огляду, була сім-вісім дюймів заввишки й виконана з довершеною художньою майстерністю. Зображене чудовисько мало обриси, віддалено подібні до людського тіла, але голова його була схожа на восьминога, обличчя складалося з купи щупальців, лускате тіло скидалося на гумове, задні й передні ноги мали чудернацькі кігті, а позаду здіймалися довгі вузькі крила. Ця істота, сповнена, здавалося, несамовитої й неприродної злостивості, була опасиста й сиділа навпочіпки в загрозливій позі на прямокутній брилі п’єдесталу, вкритому невідомими письменами. Кінці крил торкалися заднього краю брили, сиділа вона в центрі, а довгі, покручені кігті складених удвічі стиснутих ніг вхопили передній край і протягнулися вниз іще на чверть висоти п’єдесталу. Голова спрута була нахилена вперед, так що кінці щупальців із обличчя зачіпали тильний бік величезних передніх лап, які стискали підняті коліна тварюки. Вигляд цього створіння був неймовірно життєподібний і, до того ж, страшний, оскільки природа його була зовсім не зрозуміла. Його прадавній вік, що неможливо обчислити роками, не викликав сумнівів, проте не вдавалось угледіти в ній які-небудь риси, що свідчили б про її зв’язок з будь-яким знаним стилем у мистецтві, який зародився при самих початках земної цивілізації - рівно як і за будь-якого іншого часу. Окрім того, сам матеріал, з якого фігурка була зроблена, являв собою загадку. Губчастий, зеленкувато-чорний камінь із золотистими чи переливчастими цятками і прожилками навіть віддалено не скидався на будь-яку речовину, відому геології чи мінералогії. Літери на п’єдесталі так само таїли свою сутність; ніхто з присутніх, незважаючи на те, що тут була половина світових експертів у цій царині, не зміг скласти бодай приблизного уявлення хоча б про найвіддаленішу спорідненість цих знаків з будь-якою земною мовою. Як і зображена істота та матеріал, у якому її було виконано, письмена належали світові жахливо далекому й відмінному від людського суспільства, з яким ми знайомі, світові, що страхітливо нагадував про прадавні поганські цикли життя, до яких наш світ і наші уявлення не мають жодного стосунку.

І все ж таки, коли учасники зустрічі всі разом і кожен зокрема хитали головами і зізнавалися, що не мають ради на проблему інспектора, був один чоловік, який відчув щось на диво знайоме у фігурі чудовиська й написах, і він, трохи вагаючись, чи варто привертати увагу вченої громади до випадкового епізоду зі своєї практики, все ж вирішив розповісти про нього. Це був покійний Вільям Ченнінг Вебб, професор антропології з Принстонського університету, дослідник із досить солідною репутацією. Сорок вісім років тому професор Вебб брав участь в експедиції до Гренландії та Ісландії в пошуку нових рунічних написів, які йому знайти так і не пощастило; і от там, на далекому північному узбережжі західної Гренландії, він натрапив чи то на плем’я деградованих ескімосів, чи то на гурт прихильників дивного культу, які сповідували форму дияволопоклонництва, що вразила його жадобою до крові й гидотними ритуалами. Інші ескімоси про цю віру знали дуже мало і згадували про неї лише з дрожем, говорячи, що вона походить із бозна-яких часів, давніших за саме створення світу. Окрім неподобних обрядів і людських жертв цей культ передбачав традиційні ритуали, звернені до вищого старшого з дияволів, «торнасука», і професор Вебб ретельно записав за старим «енгекоком», тобто чарівником-жерцем, передаючи звучання його слів латинськими літерами настільки точно, наскільки можливо. Але тепер для вченої громади особливого значення набув фетиш, якому поклонялися ці віряни, навколо якого вони нестямно гуцали, коли над крижаними бескидами спалахувало вогнисте полярне сяйво. Це, як твердив професор, був грубий кам’яний барельєф, що зображував гидкого ідола й містив таємничі письмена. Наскільки він міг пригадати, те зображення було приблизно подібним у всіх важливих елементах до потворної штуки, яка зараз лежала перед зібранням ученого товариства.