Читать «Поклик Ктулху» онлайн - страница 11

Лише вухо поета чи божевільного могло би примиритися зі звуками, почутими командою Леграсса мірою того, як вони насилу тюпали крізь чорну трясовину назустріч червоному світлу і глухим звукам тамтама. Бувають звуки, які більше притаманні людям, і звуки, більше притаманні звірям; жахливо чути їх, знаючи, що вони походять зовсім не від тієї істоти, від якої очікуєш. Тваринний шал і розбещеність оргії підносилися до демонічних висот виттям і несамовитими криками, що рокотали і гриміли у нічному лісі як виплески бурі з пекельної безодні. Час від часу безладний лемент стихав, і тоді в дію вступало те, що здавалося добре зіспіваним хором хрипких голосів, який співучо повторював таку потворну фразу чи замовляння:

«Пг’нґлуї мґлв’нафг Ктулху Р’льєх вґаг’наґл фгтаґн»

Тут поліціанти вийшли в ріденький перелісок і враз натрапили на галявину, де відбувався бісівський ритуал. Четверо з них мало не поточилися з жаху, один знепритомнів, у двох вирвалися несамовиті зойки, які, на щастя, заглушила какофонія оргії. Леґрасс плеснув болотної води в обличчя непритомному, і тепер усі стояли і тремтячи дивилися на страшне видовище.

На природній галявині посеред болота був трав’янистий острів завбільшки приблизно з акр, без дерев і досить сухий. На ньому стрибала і крутилася зграя таких людських потвор, яку не зміг би змалювати жодний художник, за винятком хіба що Сайма чи Енгероли. Ці роздягнені покручені відлюдки ревіли по-ослячому, мукали і звивалися навколо величезного вогнища у формі кільця, посередині якого височів, подекуди виринаючи у випадкових прогалинах у стіні вогню, велетенський гранітний моноліт заввишки метра два з половиною; на ньому стояла страшна вирізьблена фігурка, що здавалася недоречно мініатюрною. Ширше коло навколо вогнища утворювали десять шибениць, з яких звисали догори ногами дивно покручені тіла нещасних зниклих скватерів. Саме всередині цього кола сектанти хороводом стрибали й ревіли, загальною масою рухаючись зліва направо у нескінченній вервечці між кільцем трупів і кільцем вогню.

Можливо, тільки завдяки вразливості власної уяви та гучності луни того вечора одному з тих поліціантів, збудливому іспанцю, здалося, що він чув: з далеких темних глибин того лісу, що криє в собі давні легенди й жахи, пролунав відгук - антифон звукам цього страшного ритуалу. З цим чоловіком, Джозефом Д. Ґалвезом, я згодом зустрівся і розмовляв; справді, я переконався, що в нього дуже багата уява. У розмові зі мною він сказав більше того: що почув биття величезних крил і побачив відблиск очей та велетенську білу гору, що виднілася ген-ген за далекими деревами, але я гадаю, що він наслухався забагато забобонних переказів від місцевого люду.

А проте поліціанти, хоч і вкрай нажахані, отямилися досить швидко. Вони пам’ятали: обов’язок для них - над усе, і хоч у цьому юрмищі гуцало не менш як сотня вилупків, вони поклалися на спромогу своєї вогнепальної зброї й рішучо посунули на стовпище вар’ятів. Протягом п’яти хвилин стояв такий гармидер, що його не можна описати. Поліціанти гатили вудуїстів на всі боки, стріляли, а ті втікали, і зрештою Леґрасс нарахував щось біля сорока семи похнюплених полонених, яких він змусив швиденько вдягнутися і вишикуватись у шерегу між двома рядами поліціантів. П’ятеро культопоклонників загинуло; двох серйозно поранених несли на імпровізованих ношах інші полонені. Фігурку на кам’яному стовпі Леґрасс, звісно, обережно зняв і забрав із собою.