Читать «Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа» онлайн - страница 8

Олекса Стороженко

– Де віку доживав твій хрещений батько, як зруйнували кіш?

– У сім же зимовику, тут він і вмер. Вже старим сюди приїхав, більш як шістдесят літ був січовиком; літ вже йому вісімдесят було, коли не більш, а сяде, було, на коня, то земля під ним горить. Жив він сто і один рік, і після смерті ніхто не згадав його недобрим словом; добрий був чоловік, нехай над ним пером земля лежить!

Він мене і на розум наводив, і оженив, і худобою наділив…

– Де його поховали?

– В Нових Кодаках на цвинтарі.

– Звідкіля він був родом?

– Бог його зна; ніколи нікому не казав, та й не любив, щоб про те розпитували. Так, було, чуємо, деколи розказував про Почаїв, Камінець, Київ; мабуть, і сам був з того краю. А прийшов він в кіш після шведської невзгоди, був в Алешках і вештався по Туреччині, бо тоді протурили запорожців ік кам’яному базару[3].

Отак розмовляли, поки не прийшла Зінька, а з нею і її мати, і не принесли нам вечерять. Старий тільки вгледів Зіньку, зараз і почав її корить тим москалем, так що бідна дівчинка од тих смішок аж заплакала.

– Годі вже, діду, – озвався я, – не займай її, вона ж закинула той перстеньок!

– Так сердиться ж, матері її ковінька! – одказав Корж. – У нас в Січі такий був звичай: дратують чоловіка, поки сам з себе не стане кепкувать, от тоді вже і розумний. Це вже така у нас, запорожців, натура, не кепкувать з чоловіка, а тільки дратувать його. Було, як іде січовик через слободу, то вже здалека його чутно. Штурха палицею попід тином, а собаки на його, як на вовка, і брешуть, і скиглять; углядів – хлоп’я що-небудь їсть, от він у його і одійме, то воно і заголосить; стрінеться з чоловіком, коли добре убраний, у новому, то шпурля в його або тванюкою, або сміттям, та й заведуться. Не займе тільки молодиці або дівчини. Доставалось і мені, грішному, і мене доволі дратували, поки не вимуштрували, був і на послушанії в коші і при курені, і в сьому курені, і в сьому зимовику.

– Яке ж це послушаніє було?

– Таке: що скажуть, те й роби, в огонь, у воду лізь, коли звелять; дадуть тобі шматок хліба та заборонять їсти, то з голоду опухни, а хліба того й не покуштуй. І таке ще було, се і мій хрещений батько робив зо мною, як я ще був пахолком. Було, порозсипає дукати, таляри, буцімто погубив, а я стану підмітать курінь, позбираю та й оддам йому, то він і перелічить, бачить, що всі, не хапнув ні одного, от він і погладить мене по голівці та й скаже: «Микитасю, буде з тебе чесна людина!..» Як вже я виріс, то хрещений батько всю свою худобу на мої руки здав, було, й каже: «Бери собі, Микитасю, скільки хочеш грошей, на біса вони мені!» А я і копійкою не покористуюсь: і одягнутий, обутий, не голодний – на біса і мені ті гроші!