Читать «Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа» онлайн - страница 7

Весело стало на душі, як, ввійшовши в хату, глянув я на старосвітський захисток; так в ньому було хороше, чисто, і гарно, і до ладу прибрано. Стіни вимиті, вишарувані, неначе сього року збудовані, а стеля вибілена крейдою з чорними мережками по краях. Од кахляної грубки до другої стіни йшла з вирізками і горорізьбою перегородка і одгороджувала хату од кімнати. В кутньому вуглі стояв кіот з образами в срібних позолочених шатах; перед кіотом висіли лампадки, писанки і з крашеної бумаги пороблені голубці; а із-за кіоту виглядували чорнобривчики, васильки і канупер. Опріч образів висіли ще на стінах деякі куншти: два козаки тягаються за чуби, а внизу підписано: «Два дурні б’ються, а третій дивиться». Запорожець, підгорнувши ноги, виграє на бандурі, а біля його стоїть, насторочивши вуха, прив’язаний до дуба кінь, ніби слуха ту музику; під кунштиком виписана знакомита пісня:

Коли не сплю, то воші б’ю,

А все не гуляю.

Лави і над ними стіни були вкриті коцом, стіл засланий тонкою скатертю, а в другім кутку стояла постеля – наготові для проїжджих панів. З хати повів мене старий в кімнату, де була у його опочивальня. Тут понад ліжком на стіні висіли шаблі, ятагани, кинджали, рушниці, гвинтівки і набористе сідло, оковане сріблом, з вицвяхованою бляшками уздечкою.

– Тутечки найбільш зброя мого хрещеного батька, – сказав Корж, – це його й сідло, а моєї небагацько. Покійник був дуже великий охотник до броні.

Повернувшись в хату і оглядуючи, що в неї було, я; примітива біля кіоту висіла в рамці якась грамота. Підійшовши, я прочитав: це був патент на чин прем’єр-майорові Качалову.

– Хто це такий Качалов? – спитав я.

– Це ж мій хрещений батько Качалка, – одказав Корж, засміявшись. – Так, бачиш, перехрестили його москалі. Старий, було шуткуючи, звав сам себе: «Примір маляр Відієрв»[2]. Це вже в його трете прізвище, не знаю, було перше, а в коші прозвали його Качалкою.

– За що ж прозвали його Качалкою?

– Бачиш, пом’ялись у хрещеного батька жупани, так він, щоб розгладжувать їх, і зробив качалку, а козаки і підгледіли та й самого прозвали Качалкою. Наші запорожці були народ веселий, сказано – вольний: любили і жарти, і сміхи; ледве, було, підстережуть що-небудь особливе в чоловіку або що-небудь таке зробить не до шпети, то зараз йому і прізвище приложать. Спалить курінь, от він вже і палій; не проворний – черепаха; малого на сміх прозвуть – махина, а здоровенного – малюта. І мене прозвали Коржем от з чого: раз повертався з товаришами з Нових Кодаків у кіш; проїжджаючи біля могили Чортомлик, недалечко од коша, де теперечки Покрівська слобода, схотілось нам з неї глянуть на кіш. От ми й зійшли по протоптаній стежці на самий верх, а могила була дуже висока і крута. Наглядівшись, стали сходить по стежці, а я змолоду був дуже швидкий – і метнувся навпростець; як посковзнувсь, – трава, бач, присхла, так слизька, – та так як прослався, зверху аж до самого низу скотився боком, мов той корж: от мене товариші і прозвали Коржем, Приїхавши, розказали козакам і хрещеному батькові, так він і каже: «Та нехай буде і Корж; що ти будеш, сину, робить, коли тут така поведенція; терпи, хлопче – будеш козаком, а з козака зробишся і отаманом: з посміху люди бувають!»