Читать «Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа» онлайн - страница 5

З нудьги було вештався я по місту: до Кремля піду, розглядую ті ворота, що неначе церкви побудовано, дивлюсь на ті дива, на цар-колокол, що як улізеш у його, то неначе в клуні опинишся, на царицю, чи пак на царя-пушку, що витріщилась на тебе, мов те жлукто. Правдиві дива! Скільки на них кошту стратили, а дзвін не дзвонить і пушка не стріля!.. Однак думаю собі: як вернусь додому та стану своїм розказувать про сі дива, то щоб ще не завдали мені брехні, візьму, думаю, мотузок та й виміряю і дзвін, і гармату. Тільки розгріб сніг біля гармати та став мірять, аж дивлюсь – біжать до мене з абахти два москалі. «А що ти робиш?» – питають. «Хіба не бачите, – кажу, – гармату вимірюю». – «Как ти смів, сякий-такий, – гукнули на мене по-московськи, – казенну пушку вимірювать!» – «Вона ж, – кажу, – од цього не поменшає!» – «Брешеш, – закричали, – ти што-то хатєл з царською пушкою сдєлать, ступай на абахту!» Вхопили мене під руки та й повели. «Не турбуйтесь, – кажу, – люди добрі, мене вести: невеликий я пан – і сам піду!» Привели до вартового офіцера, а він і пита: «Що ти з пушкой дєлал?» – «Міряв», – кажу. – «На что?» – пита. Розказав йому нащо; не йме віри. «Врьош, – каже, – ти што-небудь недоброє замишлял, признавайся!» – «Нічого, – кажу, – ні признаваться, ні вигадувать, з такою махиною нічого не вдієш, хіба тільки зміряєш». Так що вже йому не казав, все своє товче: «Врьош» та й «врьош». Обридло мені з ним балакать, от я йому й кажу: «Коли ви такі розумні, що вас ніяк не обдуриш, то нічого робить, треба вже признаться: «Хотів, – кажу, – вкрасти вашу пушку, так вимірював, чи влізе вона мені в кишеню». Деякі москалі, слухаючи, стиха усміхнулись, а офіцер розсердився, аж зашарівся з досади – облизня, бачиш, піймав. Далі насупився та й каже: «Ну, галубчик, не прогнєвайсь, я тебе не одпущу з абахти, поки не прийде діжурний». – «Спасибі вам, – кажу, – за вашу ласку; тутечки тепло і весело: багацько людей, а я січовик, звик з людьми жить».

Увечері прийшов діжурний, ще молодий, а вже прем’єр-майор, щось таке – чи грап чи князь; зараз став мене розпитувать. Бачу, що цей розумніший од вартового. Зараз спитав: відкіля, за чим, чи є в мене бумаги? Показав йому мої бумаги – «довіреность, свідетельство» – та й розказав, як важко мені шукать тутечка тієї правди і яке моє гірке життя в Москві. От він вийняв з кишені записну книжку, записав моє прізвище, по якому ділу приїхав та й каже: «Мій дядінька сенатором, так я його попрошу об твоєму ділі». – «Будьте ласкаві, - бог вас за це не оставить!» Звелів мене випустить. Подякував я його, та, правду казати, і в голові собі не клав, щоб з цих обіцянок вийшло що путяще.